Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Міра 

— Ви впевнені? — здивувалася я.

— Ну звісно! У мене точно не було причини так панікувати. Це чудовий результат. Не кожній емпатці таке під силу. Ти ще й на диво швидко відгородила себе від втручання. Що саме ти робила? Опиши.

— Ну, я злякалася, не хотіла, щоб мені щось нав’язали… мабуть.

— Ти вловила основний принцип щита. Потрібно подумки закритися, відгородити свої думки — уявити їх у кімнаті або сховати за бар’єром, як тобі зручніше. Давай спробуєш зробити це тепер усвідомлено.

Я зосередилася. Поняття не маю, як це робити, але намагатимуся. Закрила очі, уявила себе за цупкою шторою — як у дитинстві, коли грала в хованки. Мене не видно й не чути. Відчуваю зацікавленість, знову нетерпіння.

— Так, я не можу вловити твої думки. Мало кому вдається з першого разу. Ми будемо тренуватися щодня після лекцій. Якщо почнеш вловлювати чужі емоції, просто став щит. Згодом ти навчишся робити це автоматично.

— Дякую, леді Одет.

До кінця заняття моя голова стала важкою, наче з заліза, і почала боліти. Я поняття не мала, куди йти, але після такого виснажливого дня просто захотілося прогулятися. Ноги самі несли мене. Поки я не опинилася в холі.

Тут було багато учнів, усі перемовлялися між собою. І раптом на мене накотила лавина емоцій — заздрість, ревнощі, радість, сум, злість… Як це можна витримати? Я заплющила очі, намагаючись сховатися за уявною шторою, та нічого не виходило. Мій бар’єр хитало, і я все одно чула всі ці почуття одночасно. Голова розколювалася…

І тут хтось схопив мене за плечі.

— Дивися на мене, — пролунав голос.

Я ледь підняла повіки. Переді мною були вузькі, хижі, шоколадного відтінку зіниці.

— Сконцентруйся на мені. Читай тільки мене, — наказав незнайомець.

Я зусиллям волі змусила себе зосередитися. Минуло кілька хвилин — і раптом усі сторонні емоції зникли. Лишилися тільки цікавість та трохи тривоги.

Я змогла.

З полегшенням видихнула.

— Тепер постав міцніший щит.

Так, штора не підходить. Я подумки сховалася в міцну дубову шафу. Закрила дверцята, залишивши лише маленьку шпарину, щоб чути тільки те, що потрібно. Емоції вщухли, залишивши мене наодинці з собою. Голова більше не витримувала.

— Дякую… — ледь встигла вимовити я і втратила свідомість.

Приходити до тями було важко. Ледь розплющивши очі, я зрозуміла, що знаходжуся у своїй кімнаті. Як я тут опинилася? Але я тут точно не одна. За моїм столиком примостилися близнючки.

— Прокинулася? — задоволено сказала Аза.

— Ми вже пів години чекаємо, — додала Астра.

— І ти нам усе розкажеш.

— І доби не пробула в Школі… — почала Аза.

— А тебе вже дракони на руках носять, — підхопила Астра.

— Так ось як я опинилася в кімнаті…

— Розповідай! — хором вимагали вони.

Я чітко відчувала їхні емоції — вони іскрили цікавістю та передчуттям. Але їхня присутність не тиснула, з ними було легко.

— Насправді нема чого розповідати. Я сходила на лекцію, дізналася купу інформації, яка просто зірвала мій мозок. Потім леді Одет допомогла розкрити мій дар, і я навіть змогла поставити щит.

— Та ну! — здивувалися дівчата. — З першого разу?!

— Так… А потім я вийшла в хол. І всі ці емоції… Я не могла перестати їх чути. І тут з’явився якийсь дракон, ніби нізвідки. Допоміг мені… І я втратила свідомість, як остання кисейна панночка.

— Не переживай, — заспокоїла Аза.

— Це диво, що ти взагалі змогла поставити щит, — додала Астра.

— Дивно, що ти так чітко чуєш емоції…

— Зазвичай емпатам потрібно зусилля, щоб їх вловити.

— Це не нормально.

— Це дуже сильно, — констатувала Аза.

— Як нам пощастило з тобою! — зраділа Астра.

— Пощастило? Та я ж з розуму зійду!

— Не зійдеш, — хором відповіли дівчата.

— Ти навчишся це контролювати, — запевнила Аза.

— І ще багато чому навчишся, — підморгнула Астра.

— Ти ж ідеш на вечірку? — хором спитали вони.

— Я б краще відпочила, — пробурмотіла я.

— А як же твій дракон? — запитала Аза.

— Ніякий він не мій. Я навіть імені не знаю.

— А ми знаємо! — сказала Астра.

— Це Дейрон Валлгард.

— Племінник Верховного.

— Темна конячка.

— Мовчазний, ні з ким не дружить.

— Усі дівчата на нього слину пускають.

— А він кремінь.

— Завжди похмурий.

Щось у цьому Дейроні здавалося мені знайомим…

— Ні, дівчата, дякую, але я не піду. Боюся знову втратити контроль. Гепнутися без свідомості двічі за день — це вже занадто.

— Твоя правда.

— Ну бувай!

Дівчата пішли збиратися, а я поринула в думки. Як же змінилося моє життя менш ніж за місяць…

І тут я вловила яскраву емоцію цікавості.

Різко розвернувшись, побачила дивну картину: у моєму кріслі, розвалившись, сидів Дейрон.

— Що ти тут забув, Дейрон?

— О, схоже, хтось тут пліткував про мене з близнючками?

— Забагато честі для якогось крилатого!

— Тоді звідки ти знаєш моє ім’я, пташко?

Він встав і, хижо примружившись, ступив у мій бік.

— Дякую за допомогу, але якого лускатого ти тут робиш?!

— Може, хотів перевірити тебе? Не щодня дівчата падають без тями, щоб привернути мою увагу.

Обурення спалахнуло в мені, і щит сам відрізав його емоції.

— Ну бачу, з тобою все добре. Якось ще зайду, — і він вистрибнув у вікно.

Що за безцеремонний, самозакоханий… Бісить одним словом!

Я ніяк не могла зрозуміти, кого мені нагадує цей зухвалий дракон. Його самовпевнена усмішка, манера говорити, погляд, який немов проникав під шкіру… Щось знайоме промайнуло в пам’яті, але схопити цю думку я не встигла.

У роздумах я підійшла до крісла й помітила на столі два аркуші. Розгорнувши перший, побачила свій розклад.

Індивідуальний розклад занять учениці 4 року Міри Дейн

Першодень:

• Історія Королівства Драгнхейм, каб. 20

• Індивід. заняття з контролю емпатії, каб. леді Одет