Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Другодень:

• Основи магії життя, каб. 22

• Техніки єднання кола, 3-й захисний зал

• Індивід. заняття з контролю емпатії, каб. леді Одет

Третьодень:

• Релігієзнавство, каб. 20

• Індивід. заняття з контролю емпатії, каб. леді Одет

Четвердень:

• Основи анатомії драконів, каб. 26

• Етикет, каб. 22

• Індивід. заняття з контролю емпатії, каб. леді Одет

П’ятиндень:

• Магія кола, 3-й захисний зал

• Основи захисту та бою, 3-й захисний зал

• Індивід. заняття з контролю емпатії, каб. леді Одет

Примітка: Без особистого дозволу леді Одет відвідування заняття з магії кола без використання магії заборонене.

Я зітхнула, пробігаючи очима розклад. Ого. Навантаження серйозне. Я, звісно, не очікувала легкого навчання, але чи витримаю такий графік? Що ж, іншого вибору в мене немає.

Другий аркуш виявився конвертом із витисненим гербом. Він виглядав так багато, що я на мить навіть задумалася, чи варто його відкривати. Та цікавість взяла гору.

«Люба Міро,

Я так і не зміг із тобою попрощатися, але сподіваюся, що наша зустріч не була останньою. Ми з батьком виїхали до родового замку затемна, проводжаючи Ноеля до кордону з Королівством Драгнхейм. За роки роботи ми не встигли стати добрими друзями, але я справді за ним скучатиму.

Маленька Ліра дуже просить запросити тебе на бал на честь її дня народження. Вона згадує тебе щодня і обіцяє подарувати тобі найгарнішу (і найрожевішу) сукню. Я теж буду радий бачити тебе у нас. Якщо вирішиш прийняти запрошення, я подбаю про те, щоб тебе відпустили й супроводили.

                              Кохання твого життя, чарівний Матей»

Я мимоволі всміхнулася. От клоун. Але я й справді за ним скучила. Матей — одна з небагатьох людей, із ким мені добре та спокійно. І якщо імператор казав, що йому можна довіряти, то, мабуть, варто буде прийняти запрошення. Єдиний мінус — обіцяний рожевий кошмар у вигляді сукні.

Мій живіт зрадницьки заурчав. Їжа. Це зараз головне питання. Ми з леді Одет пропустили обід, тож варто дізнатися, чи ще подають вечерю.

Я вийшла з кімнати й торкнулася долонею стіни, звертаючись до «Духу дому»:

— Я дуже голодна, відведи мене поїсти, будь ласка.

Перед очима знову з’явився знайомий метелик. Цього разу я уважніше вдивлялася в коридори, намагаючись запам’ятати дорогу. В їдальню доведеться ходити щодня, тож краще розібратися із цим зараз.

Гучний сміх і розмови випередили мене. Я зупинилася, перевіряючи свої щити. Дубова шафа була міцно замкнена — жодні емоції не повинні пробитися.

Зробивши крок за ріг, я зрозуміла, що «Дух дому» не зовсім мене зрозумів. Це була не їдальня, а одна з веж, де знаходилися кімнати учнів. Одні двері були прочинені, а зсередини долинали голоси, сміх, дзвін келихів. Учні ходили туди-сюди, галасували.

Так, стоп. Я ж дійсно сказала «відведи мене поїсти», а не «відведи мене до їдальні». Мабуть, тут теж можна знайти щось смачне. І справді — у дальньому кутку я помітила стіл із закусками. О, канапки. Ідеально.

— Міра! — вигукнула Астра. — Аза, Міра прийшла!

Я здивувалася — невже близнючки бувають окремо? Але Аза і справді сиділа у компанії, хихотіла над жартом якогось симпатичного дракона. Вона ледь не висіла на ньому, що було доволі незвично.

— З ким це вона? — поцікавилася я, жуючи смачну канапку.

— О, це моє прокляття — Рейвер. — Астра закотила очі. — Аза втріскалася в нього ще на другому році. Тільки про нього й теревенить. «Рейвер зробив, Рейвер пішов, Рейвер сказав»… тьху.

— А ти чому не з ними?

— Бо він тупий, як пробка, і друзі в нього такі самі. До речі, твій Дейрон — один із них. Тобто він і є ватажком цих бовдурів.

Я здивовано глянула на неї.

— Ви ж казали, що він ні з ким не дружить?

— Так і є. Він ходить тут, наче вже Верховний. Адже він вважається наступником Ейнара, а в того спадкоємців немає. Ось і ставить себе богом.

І тут мене осінило. Ось кого мені нагадував цей Дейрон! Ноель! Подібність була очевидною: той самий овал обличчя, гострий ніс, навіть щось у погляді.

Я усміхнулася, але щойно перевела погляд на Дейрона, той уже дивився на мене. Його усмішка була самовдоволеною, хижою.

Раптом мій щит злетів.

Дейрон звузив очі, і в них з’явилося щось небезпечне. Я злякалася. Хотіла тікати, але не встигла ступити й кроку, як усі в радіусі трьох метрів раптом завмерли… а потім, наче за командою, кинулися до виходу, перелякано озираючись.

— Що сталося? Чого ви тікаєте? — здивовано запитав дракон.

Я дивилася на нього і раптом усвідомила: я зробила з ними те саме, що й із леді Одет… але тепер під дію моїх емоцій потрапило понад тридцять людей.

Примітка: 

О ці емоційні гойдалки, я просто обожнюю таке. Як вам дракончик? Мабуть це не остання їхня зустріч. Щось мені підказує…