Читати книгу - "Остання любов Асури Махараджа"

Вона неспішно йшла, постукуючи по землі тростиною, й Асурі Махараджу здалось, ніби він потрапив у грандіозний театр тіней. Її силует контрастно відбився у нього на сітківці, а все інше спалахнуло сліпою пітьмою. Її волосся, акуратно розчесане, куйовдив підвечірній легіт, її статуру прикрашало довге плаття з романтичними манжетами, так, наче вона зійшла з середньовічної гравюри. Погляд Асури Махараджа впивався у кожну деталь: в’язаний светр, достатньо теплий, аби захистити від вечірньої прохолоди, лискучі черевики на низькому каблуку. Мідь її волосся на світлі сонця, здавалось, медоточила, й Асура Махарадж не знав, як кинутися до неї, як зібрати увесь той солодощ, яким вона стікала — чи впасти, може, їй у ноги, чи цілувати сліди, де вона ступала, чи посипати голову порохом, який злетів із її лакованих черевичків?

Асура Махарадж переслідував її, не наважуючись наздогнати. Він тримався на добрій відстані, так, аби жінка не відчула загрози для себе. У такому тандемі вони пройшли повз став, подолали в парі довгий міст через канал, вийшли до Бельведерського замку і знову занурились у жовто-гарячі кленові алеї. Здавалося, його супутниця знала про цей парк усе. Вона проходжалася так, наче бачила, біля якого краєвиду слід зупинитись і насолодитися трохи довше, знала, як галузяться паркові стежки. У Асури Махараджа склалося враження, буцім вона знає всіх перехожих, котрі тут гуляють. Окуляри на її обличчі приховували очі, але добре підкреслювали вилиці та брови. Асура трепетав від безпорадності.

Сонце почало хилитися до обрію, й Асура зрозумів, що Даша повертає на вихід. Біля виходу було багато людей, і на якийсь момент Асурі Махараджу здалось, що він загубив її, але ось знову її кремовий светр і чорні мережива манжет блимнули в натовпі, й Асура Махарадж, не роздумуючи, кинувся між людей. На світлофорі біля виходу з парку він підійшов до неї й, беручи під руку, промовив:

— Ви дозволите? Тут стільки людей, я переведу вас.

Вона навіть не здригнулась, ба навпаки — подалася назустріч його руці, ледь відчутно горнучись до нього.

Даша усміхнулася, не повертаючи голови, й відповіла:

— Так, будь ласка.

Натовп людей поспішно переходить дорогу. Зосереджені обличчя. Чорні, білі, з дітьми, собаками, з пакетами та візками. Асура Махарадж у паніці роззирається, але продовжує вести її. Даша усміхається. Блакитне небо, білі хмари, хмарочоси. Дзеркальні вітрини, юрмище людей, клаксони машин, випари каналізації, запах поп-корну, смажених ковбасок, цукрової вати, горілої олії, сморід вихлопних газів упереміш із прохолодним запахом парку.

Перш, ніж вони переходять на інший берег залізної ріки автомобілів, Асура запитує у неї:

— Ви не відмовите мені, якщо я проведу вас до метро? Ви ж користуєтесь метрополітеном?

Даша усміхнулася.

— Ні, я не проти. Мені на Квінс.

А пройшовши ще пару кроків, вона спитала:

— Ви давно мене переслідуєте?

— Довше, ніж про це можна сказати в пристойному товаристві.

— Ви надто вихований, як на маніяка.

— Я не маніяк, мем. Повірте, мої наміри куди серйозніші.

— Даша. Мене звати Даша.

— Асура. Асура Махарадж.

Даша підвела брови.

— Ви індус?

— Я з Півдня, — стримано відповів він. — Обережно, сходинка.

— Ваш акцент мені видається знайомим. Надто твердий, як на англосакса, але м’якший, ніж у німців. Можливо, ви з Росії?

— Так уже повелося, мем, що мою батьківщину не позначають зараз на картах. На те є свої причини.

— Ваш народ потерпає?

— Кожен отримує те, на що заслуговує. Однак менше про мене, мем. Ваша особа мені видається значно більш цікавою і незвичайною. Повірте, у моїх намірах немає нічого зловмисного. Однак ця традиція відпускати жінок гуляти самих, тим паче, таких жінок, які потребують особливого захисту, — вона мене вражає чисто американською простодушністю.

Даша усміхнулася.

— Ми, американці, віримо у те, що Господь створив жінку рівною чоловікові, хоч це й суперечить духові Святого Писання. Але такі ми вже є.

— У вас є якийсь опікун? Впливовий заступник?

— Ні, я живу сама. Часом приходить моя тітка, допомагає мені у прибиранні.

— Вона готує вам їжу? Чекає до вечері?

— Ні, я звикла робити все сама. Вже якось навіть не знаю, як воно виходить. Людина до всього призвичаюється.

— Тоді ви не будете заперечувати, якщо я запрошу вас на вечерю?

— На вечерю? Ви дуже швидко встановлюєте контакти з людьми, вам цього не казали?

— У мене немає часу зволікати, мем. Це життя надто коротке, аби бути нерішучим.

— Ну… гаразд. Чомусь я схильна довіритись вам. Моє серце каже, що ви хороша людина.

— О ні, я ще той гад. Це все ваше світло. Воно робить чудеса. Чим ви займаєтесь? У вас є якась спеціальність?

Даша, всміхаючись тією ж чарівною усмішкою, дивилася прямо так, наче бачила шлях. Або наче уникала підвести погляд на Асуру Махараджа. Вони проминули вхід у метро, навіть не помітивши його, й Асура Махарадж повів її далі, вглиб вуличок Мангеттену, в сторону Хеллз Кітчен, де було доволі ресторацій на будь-який смак.

— Я читаю долі, — відповіла Даша. — Я розповідаю людям, що їх чекає в цьому житті. До мене приходять за порадою в складній ситуації. Мені достатньо взяти людину за руку, аби розказати їй те, що їй потрібно почути.

— Як цікаво. Вас навчив цього хтось, чи це дар від народження?

— Моя бабуся навчила мене. У неї теж був цей дар. До неї приходили люди, так само, як зараз до мене. Бувало, стояли чергою аж на вулицю.

— Ваша бабуся ворожила вам? Вона казала вам, що на вас чекає в цьому житті?

— Так, ворожила. — Даша усміхнулася такою ніжною усмішкою, неначе над немовлям, що заснуло, припідняв хтось край серпанку і зразу ж опустив, щоб не турбувати. — Бабуся казала, що все буде добре.

***

На Мангеттен опускалися сутінки, і стали запалюватися вітрини. Замерехтіли лампи, заблищав неон, вулиці пломеніли пекельними вогнями. Асура Махарадж, обережно ведучи Дашу під руку, вивчав вивіски, прицінюючись, куди можна було б зайти для вечірньої перекуски і серйозної розмови.

— Як ви ставитесь до ньоччі? Або до тартареллє? Що ви скажете про лазанью із кедровими горіхами?

— Сьогодні вибір за паном, — озвалась Даша.

Асура Махарадж прискіпливо перебирав вивіски ресторанів, вибираючи між тайською та китайською кухнями, поперемінно натрапляючи то на сімейну піцу, то на традиційний стейк-хауз. Відмовившись від ідеї зайти в індійський ресторан, пройшовши повз марокканську кухню, він зрозумів, що ніколи не знайде тут чогось такого, що могло б передати розкіш та настрій нижніх