Читати книгу - "Між реальностями, Love"

Після виставки Максим не зник. Він не написав на наступний день і не надіслав квіти. Але через три дні Кароліна побачила його ім’я в повідомленнях.

> “Ти ще малюєш у тій студії біля старої бібліотеки? Я б хотів побачити процес. Якщо дозволиш.”

Вона довго не відповідала. Але потім:

> “Приходь у суботу. Після п’ятої.”

І він прийшов.

Він увійшов у студію, як заходять у храм — обережно, повільно, з повагою. У повітрі пахло маслом і кавою. На мольберті — нове полотно, ще незаповнене. Вона сиділа в кутку з горнятком в руках.

— Тут тихо, — сказав він.

— Тиша — мій партнер у творчості, — відповіла вона з усмішкою.

Вони говорили мало. Він сів у крісло, а вона розводила фарбу, міркувала над ескізом. Присутність Максима не заважала, а, навпаки, заземлювала її. Якби хтось подивився на них збоку, то міг би подумати, що вони так сидять уже роками — у мовчанні, де немає нічого штучного.

Наступного тижня він прийшов знову.

Цього разу приніс шоколад і каву з улюбленої кав’ярні. Вони почали згадувати: про університет, про поїздки, про старий гуртожиток, про пісні, які слухали в навушниках на двох. І сміялися — щиро, як у ті часи.

А потім вона сказала:

— Знаєш, я довго думала, що ми могли б усе інакше. Але тепер мені здається, що тільки зараз я готова бути з кимось по-справжньому.

— Я теж, — відповів він. — Ми тоді не вміли. Ми хотіли, але не знали як.

Вони сиділи поруч на підвіконні, дивлячись на вечірнє місто. Її голова спиралася на його плече. І нічого не потрібно було вимовляти.