Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Туман, що огортав руїни Храму Пильних, зник так само раптово, як і з’явився. Герої стояли біля виходу, на мить засліплені яскравим світлом справжнього дня. Але небо тут мало інший відтінок — немов усе довкола було вкрито тонким шаром сну. Кайла повільно розгорнула карту — на пергаменті, де раніше було лише око, з’явилася тонка лінія, що вела вглиб острова, звиваючись поміж скель і дерев, мов жила на тілі сплячого гіганта.

— Що тепер? — озвався Теріс, роздивляючись довколишній ліс.

— Ми йдемо за картою, — відповіла Кайла, не зводячи очей з пергаменту. — До Серця Острова.

Шлях лежав через густі зарості, де дерева перепліталися над головами, утворюючи зелений купол. Вологість облизувала шкіру, а кожен крок луною відбивався між кам’яними виступами та загубленими статуями. Руїни час від часу виглядали з-під землі, мов залишки іншого світу, поглинутого природою. Мовчазні, мов свідки зниклої цивілізації.

— Це місце нагадує мені легенди, — тихо сказав Ейрін, йдучи поряд з Кайлою. — Колись мій батько розповідав, що Ельмаріон був не лише островом, а живим створінням. Серце, кажуть, досі б’ється десь під землею.

Кайла зупинилася, і її очі, немов у темряві засвітилось м’яким світлом.

— У дитинстві мама говорила мені щось подібне. Вона знала це місце. Знала надто багато. І через це її вигнали…

— Вигнали, — Ейрін озирнувся до неї, але не зупинився. Його голос був глибоким, настороженим. — Але я думав, твоя мати була жрицею.

— Була, — відповіла Кайла. — І вона знайшла щось, що не мала бачити. Перлину. Справжню, древню. Вона стверджувала, що це не артефакт, а… частина свідомості острова. Його ядро.

— Ту саму, що ми шукаємо? — його голос був обережним.

— Так. Але її вигнали, бо вона відмовилася передати її Старшим. Вони боялися, що Перлина відкриє таємниці, які зруйнують їхню владу. Вони говорили про неї як про загрозу. Але мама вірила, що в ній — ключ до зцілення не лише Ельмаріону, а й цілого світу.

На їхньому шляху з'явився міст — старий кам’яний перехід, перекинутий через ущелину, внизу якої текла вузька, але бурхлива річка. Мох і час з'їли його краї, але центр все ще тримався.

— Обережно, — кинув Картан, коли першим став на міст, перевіряючи стійкість.

Коли група пройшла далі, дорога почала підніматися вгору — до центрального плато. У підніжжі височіли двері, видовбані просто в камені, а над ними — різьблення з символами води, зірок та очей. Від цього місця віяв спокій... і водночас тривога. Наче сама земля чекала, аби хтось знову ступив сюди.

Ейрін зупинився перед дверима й повернувся до Кайли. Її очі затрималися на його обличчі, і в цьому погляді було більше, ніж просто довіра друга.

— Якщо все це правда… — прошепотіла вона, — якщо Перлина справді існує…

— Тоді ми знайдемо її, — м’яко відповів Ейрін. — Але не для влади. Не для слави. А для тебе.

Їхні руки майже доторкнулися. Майже — бо попереду ще був шлях. І небезпека. І правда, що чекала в самому серці острова.

— Готові? — спитала Джейн, злегка посміхаючись.

— Готові, — відповіла Кайла й відкрила двері.

Темрява всередині була не порожнечею, а дихаючим тілом. Щось древнє і сильне чекало в глибині.