Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Віта вперше не поспішала на роботу, хоча йшла, як завжди, швидко. Вона хотіла встигнути купити новенький тест і зробити його, поки не прийдуть дівчата. Жінці здавалось надважливим ще раз побачити результат і побути кілька хвилин без свідків, щоб пережити і прийняти те, що він покаже. Попри певність, десь на поверхні з’явився сумнів і мучив. Віта знала, що розчарування може вибити її з колії надовго.
Віта влетіла у офіс, гримнувши дверима і побігла в туалет. Зробити тест легко, а от перевірити результат виявилось важко. Вона сиділа і думала, що треба було ще вчора зателефонувати своїй лікарці, домовитись про зустріч і УЗД. Зрештою, десять днів це вже наче гарантія.
Один погляд і все інше втратило значення – дві гарні, яскраві, рожеві смужки. Віті здалось, що вона закричить від радості та полегшення.
– Привіт, манюня, - Віта обняла живіт, - нарешті ти тут і я дуже щаслива, що ти в мене є.
– Віталіна Романівна, ви там?
– Так, я вже виходжу.
– Ні, не обов’язково. Просто двері були незамкнені, нікого нема і я трохи злякалась.
Віта подивилась на себе у дзеркало. Кажуть, вагітна жінка змінюється, але крім блиску в очах і щасливої усмішки ніяких змін вона не помітила.
Коли Віта вийшла, дівчата допивали каву і сміялись.
– Карино, ти якось казала, що твоя подруга хотіла б у нас працювати.
– Так...
– Що ти можеш про неї сказати?
– Уважна, відповідальна, перфект володіє німецькою і французькою, зараз заробляє репетиторством, а його в трудову не запишеш.
– А чому вона не знайшла офіційної роботи? Досі.
Оля вискочила з питанням і наразилась на злий Каринин погляд.
– А й справді, - Віта підтримала дівчину, - чому?
– Ви знаєте, добру роботу не так легко знайти. Крім того, їй важко працювати в чоловічому колективі.
– Тобто?
– Вона не вміє віджартовуватись на вульгарності або дурою прикинутись. Тому хоче в наш бабський колектив.
– Цікава в тебе подруга... Та й бабський колектив це бомба сповільненої дії.
– Ми тут скоріше лимонки, - дівчата дружно розсміялись, - і ділити нам нема кого.
– Добре, посміялись і до роботи. Якщо закінчимо раніше, то підемо додому.
– Віталіна Романівна сьогодні в гуморі, гріх не скористатись.
Дівчата займали свої столики, почали гудіти комп’ютери, кімната наповнилась робочим шумом і Віта подумала, що їй на початку буде важко без всього цього.
– Карино, запроси свою подругу на понеділок і пошукай у теці, яку я відклала когось, хто знає італійську.
Віта спіймала здивований погляд Мар’яни і, усміхнувшись їй, взялась за роботу. Залишилось ще два з п’яти обіцяних перекладів, а їй хотілось дотримати слова.
О пів на четверту в офіс зайшли жінки, яким вона обіцяла переклад. Знервовані, вони не знали куди подіти очі і руки. Віта дивилась на них і не могла зрозуміти причини хвилювання. Одна з жінок, висока фарбована блондинка, впевнено пішла до неї.
– Добрий день. Ми спитатись, чи готові наші папери.
Віта якусь мить розглядала її. За показною бравадою і майже хамським тоном ховалось ще більше страху і надії, аніж у її подруг біля дверей.
– Так, ми зробили ваші папери...
– Скільки з нас?
– Підійдіть до дівчини за зеленим столом, її звати Карина, зробите оплату, отримаєте чек і папери.
– А... за терміновість?
– Перепрошую, - Віта насупилась, - у нас замовлення виконуються в порядку живої черги.
Жінка почервоніла і відійшла.
 Віта спостерігала, з якою увагою жінки розглядають папери, перевіряють кожну сторінку, а на їхніх обличчях лише полегшення. Коли за клієнтками закрились двері, Карина підійшла до Віти.
– В порядку живої черги, кажете? Спочатку ви їм пообіцяли, а потім ще й визвірились.
– Справді, негарно вийшло... Ти бачила їх обличчя? Таке враження, що вони не одружуватись їдуть, а... добровільно віддають себе в рабство. Мені їх шкода.
– А чого шкодувати, вони справді в рабство їдуть.
– Мар’яно! От не помічала за тобою такої злостивості. Ну я трохи нагрубіянила. Так в мене гормони. А в тебе що?
– А в мене теж гормони!
В кімнаті раптом стало дуже тихо і Віта зрозуміла дві речі: вона проговорилась. І не тільки вона. Мар’яна раптом зблідла.
– Вибачте, я не сказала раніше... Ви ж не звільните мене через... це?
– Чи ти здуріла? В честь чого я б мала тебе звільнити?
– А податки, закони, декретні?.. Мою знайому звільнили за власним бажанням, як тільки вона сказала...
– Думаю, ми дамо собі раду з податками...
Віта замовкла, із здивуванням вглядаючись у обличчя своїх співробітниць. Вони відображали те ж саме, що і у недавніх клієнток – полегшення.
Повільно її накривало розуміння, відрізаючи від звуків і немов огортаючи важким, задушливим покривалом. Вони всі знали! Знали і ніхто нічого не сказав! Вони всі стільки років разом працюють, вона ставиться до них, як до подруг, а вони... вони... бачать у ній лише роботодавця! І то не найкращого...
– Який в тебе термін? - її голос здавався зовсім чужим, сухим, рипучим, аж пекло в горлі.
– П’ятнадцять тижнів...
Мар’яна знітилась, здавалось, вона от-от розплачеться.
– І як давно ти знаєш?..
– Майже зразу...
– Дякую за довіру. Я думала...
І несподівано Віта розридалась, її душила образа і жінка не могла опанувати себе. В якийсь момент Віта усвідомила, що плаче не лише через це – із сльозами виходила вся напруга останнього тижня, страх, сумніви, непевність і нерозуміння.
Коли прийшло полегшення Віта не знала, що робити далі і як тепер подивитись у очі дівчатам. Ситуація, щонайменше неправильна, якщо не абсурдна – шефиня плаче, бо образилась на робітницю. Відбутись жартом не вийде, сваритись із Мар’яною неправильно, сама ж сказала їй, що не звільнить. Дурна, неправильна ситуація.
Віта так хотіла бути доброю керівницею, а виявляється ніколи не треба було забувати, що вони подруги тільки умовно і насправді для них вона завжди буде лише начальницею.
– Вам вже краще?
Віта подивилась на дівчат. Вони стояли півколом біля її стола і чекали. Мар’яна тримала велику склянку із соком, а Оля – пачку серветок.
– І коли ви встигли?
Дівчата вибухнули сміхом, трохи нервовим, але його вистачило, щоб розрядити атмосферу.
– Вибачте нас, будь ласка, ми більше так не будемо. І... прийміть наші вітання.
– Дякую за вітання. А що означає «більше так не будемо»?
– Це так, до слова...
Віта бачила, що Карина намагається згладити ситуацію, примирити всіх і була вдячна дівчині за це.
– Пропоную закінчити робочий день у нашій кафешці морозивом і безалкогольними коктейлями.
Година минула весело й непомітно. Дівчата жартували, сміялись, пропонували варіанти імен і рекомендували лікарні та лікарів. Віта вже уявляла, як приготує фруктовий стіл, наллє у маленькі келишки запашного Токаю і розкаже Олегові...