Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Сад кактусів зазвичай служив фоном для уроків з ботаніки або романтичних прогулянок студентів, які хотіли усамітнитись серед колючок. Але сьогодні він став епіцентром магічного безумства.

— Ставайте в коло! — вигукнув Фенрік, розмахуючи тростиною так, що один кактус похилився. — Хто стане на кактус — отримує бонусні бали за хоробрість. Але не повторюйте. Я все ще шукаю свою шкарпетку.

Навколо нього зібрались студенти. Лін стояла поруч із Діною, Тайсом і — неочікувано — Коралем, який, схоже, вирішив бути присутнім на всіх уроках “дивного” ректора.

— Сьогодні, — продовжив Фенрік, — ми практикуватимемо нестабільні заклинання. Тобто ті, що створені не для зручності чи безпеки, а для… випадковості.
— Це звучить як рецепт катастрофи, — прошепотіла Лін.
— Саме тому це буде весело, — відповів Кораль. І навіть не іронічно.

Фенрік підкинув у повітря скляну кулю. Вона зависла й почала крутитись.

— Це артефакт спотворення. Він формує ситуацію довкола вас залежно від ваших думок, страхів або спогадів. Але не хвилюйтесь — більшість не залишає шрамів. Зовнішніх.

Лін одразу насторожилась.

— Здається, нам це вже знайоме, — пробурмотіла вона. — Пригадуєш підземелля?

— Так, але цього разу ми не будемо з'єднуватися з ним, — швидко додав Фенрік, помітивши її погляд. — Тільки взаємодія. Ну... майже.

Коли перший студент зробив крок уперед, артефакт раптом спалахнув і перетворив кактус поруч на велетенську моркву. Тайс записав: можливе часткове порушення просторово-рослинних меж.

— Це працює! — вигукнув ректор. — А тепер ви, пані Арелін!

Лін зітхнула й зробила крок уперед. Куля здригнулась, навколо закрутився вітер — і раптом вона побачила себе в аптеці. Знову маленька. Знову в тілі дев’ятирічної. Її руки тряслись, а голос матері лунав з-за стіни:

— Лін, подай флакон із хлоридом срібла!

— Це... ілюзія? — прошепотіла вона.

— Ні, — сказав Фенрік тихо. — Це твоя пам’ять. Але ти — вже інша. Покажи їй.

І Лін зробила крок вперед, до своєї меншої себе, і торкнулась її плеча. Ілюзія розсипалась, а кулю знову охопив спокій.

— Добре, — кивнув ректор. — Дуже добре.

Після заняття він залишився прибрати речі — і Лін, трохи зачарована його манерою, лишилась допомогти. Вона не могла втриматись.

— Ви… завжди такий?
— Якщо під “такий” мається на увазі “з фобією перед стабільністю” — то так, — усміхнувся він. — Але не завжди.

Він зняв окуляри. І на мить вона побачила обличчя хлопця. Молодого. Сімнадцять? Максимум вісімнадцять. Очі — втомлені, але живі.

— Ти... не старший за нас, — прошепотіла вона.
— Технічно — ні. Я пройшов повний цикл навчання екстерном. Поки інші будували плани, я шукав батька.

— Він був тут?
— Він зник перед вступом до Академії. Його останній лист був підписаний “факультет нестабільних структур”. Саме тому я тут. Саме тому я — ректор.

Він знову вдягнув окуляри.

— Якщо хочеш щось змінити в системі — іноді потрібно стати системою. А потім зробити в ній дірку і вилізти назад, з пирогом.

— Ти дивний, — сказала Лін.
— Я на це сподівався.

І він пішов, залишивши після себе лише запах лимонного чаю і відчуття, що все тільки починається.