Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

На відміну від вчорашнього вечора, ранок у будинку Розинських був дивно спокійним. У їдальні всі снідали мовчки. Станіслав переглядав новини на планшеті, мати розливала каву, а Єгор кидав короткі погляди на старшого брата.

Адам сидів мовчки, наче змінений. У його очах не було звичної зухвалості — лише тінь роздумів і напруга.

— Ти пам’ятаєш, що маєш зробити, — спокійно нагадав батько, не підводячи погляду.

— Пам’ятаю, — коротко відповів Адам, відставляючи чашку. — Їду.

---

Машина зупинилася на вузькій, запиленій вулиці біля старого будинку з облупленими вікнами і прогнутим парканом. Тут не було шику, не було штучного лиску. Тут було життя — справжнє, без прикрас.

Адам вийшов із авто й на мить завмер. Його очі, звиклі до розкоші, розглядали подвір’я з курми, прості квіти в глиняних горщиках, іржавий велосипед біля стіни.

«Невже вона тут жила все життя? У таких умовах…» — подумав він, стискуючи щелепи. Йому стало не по собі. А десь глибоко з’явилась гірка думка:
«Може, вона справді погодилась лише через мої гроші?»

Двері відчинив батько Лоліти. Його обличчя було серйозне, з нотками суворої підозри.

— Доброго ранку, — сухо промовив він.

— Доброго, — кивнув Адам. — Я… приїхав вибачитися.

У тісній кімнаті зібралася вся родина. Мати Лоліти мовчки гладила молодшу дитину по волоссю, десь на печі щось шкварчало. Лоліта вийшла останньою. Вона була в простій бавовняній сукні, без прикрас і косметики. Але її очі… Вони були глибокі й ніжні, навіть попри втому.

— Пробачте мені за вчорашнє, — сказав Адам, зустрічаючись поглядом з кожним. — Я вчинив огидно. Повівся негідно — перед вами, перед Лолітою. І… я шкодую.

Кілька секунд мовчання.

Лоліта опустила очі, губи ледь тремтіли. Її серце калатало швидко, як у дитини. Вона сама не могла зрозуміти — чому ці слова для неї так важливі?

— А ще… — Адам обвів поглядом кімнату. — Я хотів би запросити вас сьогодні ввечері до ресторану. Просто, щоб поговорити. Без формальностей.

Лоліта не відповіла одразу. Вона боролася з собою. Серце вже давно проголосувало — так, але розум наполягав на обережності.

— Я подумаю, — тихо сказала вона, і її голос був як дотик весни.

А він… просто кивнув.

Бо навіть її «я подумаю» чомусь стало для нього перемогою.