Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

На ронок почувалася чомусь так, ніби не спала.
Кава обпікала губи, але не допомагала остаточно прокинутися. Ніч принесла неспокійний сон, у якому спліталися старі шкільні образи й теперішні погляди — холодні, зухвалі, що пропікають наскрізь. Я знову обертаюся перед дзеркалом. Сірі штани, біла блузка, піджак — все як треба. Корпоративна форма без натяку на індивідуальність. Відмінниця. Хороша дівчинка. 
Та, яку вони хочуть бачити. 
Телефон брязкає в сумці. Відкриваю чат. 
Арсен М: 
18:00 — Аналітичний звіт по інвесторах. Не забудь. 
Серце здригається. Навіть слова на екрані ніби лоскочуть нервах. 
“Так, шеф”. 
Набираю відповідь, але стираю. Занадто покірно. 
“Звісно. Все буде”. 
Надсилаю. 
Чому навіть ці банальні фрази здаються якимись брудними, коли адресовані йому? 
На роботі все йде, як завжди. Папери, таблиці, дзвінки. Обов’язки Тетяни  Вікторівни Савчук. Удаваний спокій, за яким ховається тривожне відлуння після вчорашнього вечора. 
Я ловлю його погляд кілька разів у коридорі — байдужий, холодний. Наче мене не існує. І це злить більше, ніж якби він усміхався. 
Об вісімнадцятій я виймаю флешку з ноутбуку, кладу в кишеню піджака й прямую до його кабінету. 
Двері прочинені. 
Він стоїть біля вікна, високий, вільно розслаблений. Білий рукав сорочки підкочений до ліктя, на зап'ясті чорний годинник — дорогий, бездоганний, як і все в ньому. 
— Готово, — кажу, кидаючи флешку на стіл. 
— Дякую, Горбань. 
І знову цей крижаний тон, який вибиває ґрунт з-під ніг. 
— Щось ще? 
— Ні, — він обертається. — Але я можу тебе підвезти. 
Я завмираю. 
У кабінеті наче стає менше повітря. 
— Не варто. 
— Це не запрошення на побачення, Карино. Я не такий щедрий. 
Серце пропускає удар. Я піднімаю підборіддя вище. 
— Тоді чому? 
Арсен примружується, ніби оцінює мою сміливість. 
— Це моє особисте доручення. Виконаєш?  
___________
 
Вечірня вулиця дихала вогким холодом. Асфальт ще не встиг висохнути після короткого дощу, і повітря пахло мокрим камінням та осінню. Ліхтарі кидали жовті плями на тротуар, розтягуючи тіні перехожих у довгі розмиті силуети. 
Я стояла біля входу в офіс, стискаючи ручку сумки, і намагалася вдавати, що мені абсолютно все одно. 
Підвезти? 
Що в цьому такого? Просто акт ввічливості. Шеф допомагає підлеглій — без підтекстів, без прихованих ігор. 
Та хіба це схоже на нього? 
— Тобі ще довго думати? — глухий голос поруч змусив мене здригнутися. 
Арсен стояв трохи осторонь, зосереджено крутив у пальцях ключі від авто. Вуличне світло вибирало з пітьми різкі лінії його обличчя — гострі вилиці, ледь примружені очі. 
— Їдьте самі, — відповідаю різкіше, ніж хотіла. 
— Я просто запропонував. Але якщо боїшся — можеш іти пішки. 
Горло обпекло образою. 
Боятися? Його? 
Цей хлопчисько, якого я колись доводила до сліз на перервах, а тепер він виріс у чоловіка, якого... Я боюсь. 
— Я не боюсь. 
— Тоді сідай. 
Він натискає кнопку сигналізації, і чорний Audi м'яко блимнув фарами. 
Гра. 
Затягує мене в неї, мов павук у павутину. І найгірше — я це усвідомлюю, але все одно роблю крок уперед.