Читати книгу - "Напівзагублений"

Я відчуваю смак крові, вибито зуб, але я зцілююся та намагаюся схопити Ґрейторекс, однак вона встигає вислизнути, тож я вигинаюся і чимдуж б’ю дівчину, котра вчепилася мені в ноги. Хтось мене вдаряє ногою в спину, я перекручуюся, хапаю цю ногу і смикаю її вбік. Чути хруст і вереск — отже, я зламав комусь ногу. Швидко підводжуся, бачу, що залишилися тільки Ґрейторекс і та дебела дівчина, Кірсті, хоч Адель уже теж очуняла. Я вдаю, що атакуватиму Кірсті, але несподівано стрибаю на Ґрейторекс і вдаряю її ногою.

Проте вона спритна, встигає ухилитися, тож я ледве зачіпаю їй щоку. Кірсті підходить до мене з-за спини, і це добрий хід, але вона обхоплює мене ззаду руками, а це вже кепський хід, бо я смикаю щосили назад головою і розбиваю їй носа. Вона все одно не відпускає мене, тому я повторюю цей удар і водночас луплю її підбором по гомілці. Вона падає на землю. Тоді я повертаюся до Адель, яка вже звелася на ноги та насувається на мене, знову б’ю її кулаком у лице, але цього разу, коли мій кулак уже наближається до її щелепи, я бачу, як її обличчя змінює колір, а тоді відчуваю немилосердний біль — моя рука врізається в металеву щелепу. Мабуть, я зламав собі кілька пальців. Сахаюся назад і зцілююся. Адель шкіриться, а її сталево-сіре обличчя знову набуває звичного кольору блідої шкіри.

— А як щодо правила про заборону Дарів? — кричу я.

Адель знизує плечима.

Я теж знизую плечима й кажу:

— Побачимо, що буде, якщо я шугону в тебе блискавкою.

Ґрейторекс підбігає до нас і кричить:

— Ні! Жодних Дарів. Адель ще тільки вчиться контролювати свої. Вона…

Я гачу Ґрейторекс ногою в скроню, і та розпластується на землі.

— Але ж ніхто не забороняв про них балакати, правда?

Залишаємося тільки я й Адель. Я обертаюся та б’ю її ногою, але Адель знову стає сталевою. Таке враження, ніби я вдарив ногою авто. Я зцілююся і вдаю новий удар, перевіряючи, чи вона знову посіріє. Вона справді сіріє, а відтак намагається вдарити мене, але виявляється надто повільною. Тож я хапаю її за руку і жбурляю долілиць на землю, тягнучи її голову назад. Бачу, що її шкіра металевого кольору, але за кілька секунд цей колір зникає і вона знову стає вразливою.

Тож я здушую її мертвою хваткою, і її обличчя знову змінює колір, але цього разу вже на червоний. Її Дар уже не діє.

Вона б’є рукою по землі на знак того, що здається, тож я підводжуся та кажу їй:

— Лежати, — проте вона починає підводитися, і я бачу, що вона страшенно розлючена. Я цього раніше не помічав, але в неї очі Чорної відьми, і вони палають шаленою люттю. Вона кидається на мене, знову набувши сірого кольору, та лише на кілька секунд, і коли вона знову стає нормальною, я б’ю її кулаком в обличчя, дуже сильно. Вона починає хитатися, а потім гепається на дупу, її ніс заюшений кров’ю.

— Якби ти вміла контролювати цей Дар, він тобі дуже придався б, — кажу я їй.

Роззираюся. Ґрейторекс уже звелася на ноги і піднімає руки, визнаючи поразку. Вона каже:

— Добре. Ти переміг, Натане. Досить, — вона дивиться на вихованок, які стогнуть, лежачи на землі, й додає: — Хоч я все одно вважаю, що вони багато досягли.

— Ага, будь-кого нормального вони вже порішили б.

Голос лунає десь із дерева, я дивлюся вгору і бачу там Несбіта, який шкіриться до мене.

Жага крові

Вродлива білява Чорна відьма запалює свою сигарету, а тоді кидає мені запальничку. Добре вряди-годи викурити сигарету, особливо, таку, як у неї. Я затягуюся димом — ароматним і насиченим, зі смаком чорниць, — а тоді видихаю важкий фіолетовий шлейф і дивлюся, як він зависає в мене над головою, а потім безслідно розчиняється в повітрі. Я не настільки довіряю Ван, щоби палити все, що вона пропонує, але ці сигарети не міцніші за тютюн, а смакують краще.

Ван каже:

— Я чула, Натане, ти напав на цілу групу Ловців.

— Вони — наші вороги. Хіба не це ми повинні робити?

— Ви повинні виконувати накази. Наказів про напад не було.

— Я випадково на них наштовхнувся. Була непогана нагода. Я не мав часу питати дозволу.

— Ти чудово знаєш, що ніхто не дав би тобі такого дозволу, навіть якби ти попросив.

Ми сидимо в центрі нового табору номер три разом з Несбітом, Габріелем і Ґрейторекс. Ван — фахівчиня з виготовлення настійок, тож я припускаю, що вона з’явилася тут, щоби зварити правдиве зілля для Донни, хоча досі про це ніхто не згадує, натомість говорять здебільшого про мене.

Ван провадить далі:

— Ти ризикував власним життям і життями всіх інших заради кількох Ловців. Від твоїх нападів мало користі, крім задоволення твоєї жаги крові.

— Та її ніщо не задовольнить, — бурмоче в мене за спиною Несбіт.

— Я ризикнув, і ризик себе виправдав.

— Ми воліли б, щоб ти не ризикував намарне.

— Ми всі ризикуємо тим, що нас можуть будь-коли вбити. Завтра о цій порі ми всі можемо бути вже мертві. І якщо я вирішую на когось із них напасти, то це моя справа.

Ван хитає головою та дивиться на Габріеля. Він каже:

— Натан ризикує виважено і не піддає небезпеці нікого, крім себе, — і я чомусь почуваюсь іще гірше через те, що він намагається мене захистити, хоч я чудово знаю, що він не схвалює цих моїх нападів.

— Ну, виважено чи ні, — веде далі Ван, — але якщо продовжувати в тому ж дусі, існує велика ймовірність, що тебе вб’ють, Натане. А ти нам потрібен для дечого важливішого.

— Он як? — буркаю я. То, може, ось вона, головна причина її візиту.

— Що довше триває війна, то потужнішим стає Соул. Він охоплює своїм впливом дедалі більше Рад Білого відьмацтва по всій Європі. Ми й далі намагаємося вербувати представників усіх верств відьомської громади, але після поразки під Біловежею… Ну, це нелегко, — вона дивиться на мене і глибоко затягується своєю сигаретою, відтак випускає струмінь бузкового диму. — І