Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Ні, — сказав чародій. — Не зрозуміло. Бо я — майстер Доррегарай, і мені не наказуватиме хтось, чиє королівство займає землю, видну з висоти частоколу паршивої, брудної і смердючої фортеці. Чи знаєте ви, пане Ґилленстерне, що коли я прокажу закляття і виконаю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий коржик, а ваш неповнолітній король — на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Ґилленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, схопив його за плече й повернув до себе. Ніщука й Пильщик, мовчазні й похмурі, висунулися з-за спини Богольта.

— Слухай-но, пане магіку, — сказав тихо величезний Рубайло. — Перш ніж почнете ви виконувати ті ваші рухи руками, послухайте. Я міг би довго пояснювати, прошу мосьпанство, де я собі маю твої заборони, твої легенди й твою дурну балаканину. Але ж нехай замість відповіді вистачить і ось цього.

Богольт втягнув повітря, приклав пальця до ніздрі і зблизька висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив — як і всі — ланцюговий моргенштерн на ліктьової довжини держаку, який Ніщука тримав у низько опущеній руці. Знав — як і всі, — що час, потрібний на те, щоб накласти закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову на чверті.

— Ну, — сказав Богольт. — А тепер ґречно відійдіть убік, прошу мосьпанство. А якщо стане тобі в охоту знову роззявити рота, то швиденько заткни його віхотем трави. Бо якщо я ще раз почую твоє репетування, ти в мене отримаєш.

Богольт відвернувся і потер долоні.

— Ну, Ніщуко, Пильщику, до роботи, бо гад той від нас утече.

— Не видно, аби мав він намір утікати, — сказав Любисток, дивлячись у поле. — Гляньте-но на нього.

Золотий дракон, який сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами і шмагнув по землі хвостом.

— Королю Нєдаміре й ви, лицарі! — заревів він, неначе мідяна труба. — Я — дракон Віллентретенмерт! Як бачу, не всіх вас зупинила лавина, яку саме я, не хвалячись, спустив вам на голови. Дісталися ви аж сюди. Як бачите, з долини є лише три шляхи. На схід, до Холопілля, на захід, до Кайнгорна. Цими шляхами ви можете скористатися. Північною ущелиною, панове, ви не підете, бо я, Віллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось моєї заборони сприйняти не захоче, то викликаю його на бій, на гоноровий, лицарський поєдинок. Зброєю конвенційною, без чарів і вогню. Битва до повної капітуляції однієї зі сторін. Чекаю відповіді від вашого герольда, як наказує звичай!

Усі стояли, широко пороззявлявши роти.

— Він говорить! — просопів Богольт. — Неймовірно!

— І до того ж — страшенно мудро, — сказав Ярпен Зігрін. — Чи хтось зна, що воно таке — зброя конфесійна?

— Звичайна, не магічна, — сказала Йеннефер, зморщившись. — Утім, я не можу зрозуміти одного. Неможливо говорити артикульовано, маючи роздвоєний язик. Лайдак уживає телепатію. Майте на увазі, що вона діє в обидва боки. Він може читати ваші думки.

— Він що, здурів, чи як? — занервував Кеннет Пильщик. — Гоноровий поєдинок? Із дурнуватим гадом? Отакої! Йдемо на нього купою! У купі сила!

— Ні.

Вони обернулися.

Ейк із Денесле, вже на коні, у повному обладунку, зі списом, уставленим у стремено, виглядав куди краще, аніж пішим. З-під піднятого забрала шолому горіли гарячково очі, біліло бліде обличчя.

— Ні, пане Кеннете, — повторив лицар. — Хіба що через мій труп. Не допущу, аби в моїй присутності ображали лицарський гонор. Хто наважиться зламати умови гонорового поєдинку…

Ейк мовив дедалі голосніше, екзальтований голос його ламався і тремтів від піднесення.

— ... хто зневажить гонор, той зневажить і мене, і кров — його чи моя — потече на цю змучену землю. Бестія хоче поєдинку? Добре! Нехай герольд трубить моє ім’я! Нехай вирішить усе суд богів! За драконом — сила іклів та пазурів і пекельна злість, за мною…

— Що за кретин, — буркнув Ярпен Зігрін.

— …за мною справедливість, за мною віра, за мною сльози дівиць, яких той гад…

— Закінчуй, Ейку, бо блювати хочеться! — крикнув Богольт. — Уперед, у поле, за дракона берися замість базікати!

— Гей, Богольте, зачекай, — раптом сказав ґном, шарпаючи себе за бороду. — Ти забув про умову? Якщо Ейк завалить гадину, візьме половину…

— Ейк нічого не візьме, — вишкірився Богольт. — Я його знаю. Йому вистачить, якщо Любисток складе про нього пісеньку.

— Тихо! — закричав Ґилленстерн. — Нехай воно так і буде. Проти дракона виступить праведний мандрівний лицар, Ейк із Донесле, що б’ється у кольорах Кайнгорну як спис і меч короля Нєдаміра. Таке королівське рішення!

— От, маєш, — заскреготів зубами Ярпен Зігрін. — Спис і меч Нєдаміра. Зробив нас кайнгорнський кролик. І що тепер?

— Нічого. — Богольт сплюнув. — Ти ж не хочеш задиратися із Ейком, Ярпене? Він балакає по-дурному, але якщо вже вліз на коня і розпалився, то краще поступитися йому дорогою. Хай їде, зараза, і нехай прикінчить дракона. А потім подивимося.

— Хто буде герольдом? — запитав Любисток. — Дракон хотів герольда. Може, я?

— Ні. Це, Любистку, не пісеньки співати, — зморщився Богольт. — Герольдом нехай буде Ярпен Зігрін. Голос у нього, наче у бугая.

— Добре, нехай вже йому, — сказав Ярпен. — Давайте мені оту хоругву зі знаком, щоби все було як належить.

— Тільки ґречно мовте, пане Гноме. І куртуазно, — нагадав Ґилленстерн.

— Не вчіть мене, як говорити. — Ґном гордовито випнув пузо. — Я з посольствами ходив уже тоді, коли ви ще на хліб говорили «ліп», а на мухи — «юхи».

Дракон і далі спокійно сидів на пагорбі, весело махаючи хвостом. Ґном видряпався на найбільший з каменів, відхаркнув, сплюнув.

— Гей, ти там! — закричав, узявшись під боки. — Драконе йоханий! Слухай, що герольд тобі скаже! Я, значиться! Яко перший візьметься за тебе гонорово мандрьоханий лицар Ейк із Денесле! І вразить тебе списом у курдюк, згідно зі святим звичаєм, на погибель тобі й на радість бідним дівчатам та королю Нєдаміру! Битва має бути гоноровою, і, згідно із правом, плюватися вогнем не можна, а тільки конфесійно лупцювати одне одного, поки той інший не здасться або не помре! Чого тобі бажаємо від душі й серця! Ти зрозумів, драконе?

Дракон позіхнув, помахав крилами, а потім, припавши до землі, швидко зліз із пагорба на рівну землю.

— Зрозумів, чесний герольде! — проревів він у відповідь. — Хай же тоді виступить на поле шляхетний Ейк із Денесле. Я — готовий!

— Чистий тобі вертеп. — Богольт сплюнув, похмурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступом виїздив з-за бар’єру каміння. — Холерна купа сміху…