Читати книгу - "Король у Жовтому"

Роберт Вільям Чемберс

Король у Жовтому

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ МОЄМУ БРАТОВІ

О берег хмарні хвилі б’ють,

Два сонця в озері тонуть,

Довжаться тіні

                    У Каркозі.

Там чорні зорі в дивну ніч

У небі місяців опріч,

І все ж дивніша

                    Та Каркоза.

Пісні загублених Гаяд,

Де в’ється дрантя Короля,

Помруть нечувані

                     В Каркозі.

Душа моя, мій голос вмер,

Помруть у тиші пісні сфер,

Як сльози висохлі

                     В Каркозі.

Пісня Касільди з «Короля у Жовтому»

Акт І, сцена друга

Той, що відновлює репутації

Ne raillons pas les fous; leur folie dure plus longtemps que la nôtre…. Voilà toute la differénce[1]…

I

Наприкінці 1920 року уряд Сполучених Штатів Америки майже завершив упровадження програми, прийнятої протягом останніх місяців адміністрацією Вінтропа[2]. Країна перебувала у стані цілковитого спокою. Усім відомо, як вирішуються проблеми з тарифами та безробіттям. Війна з Німеччиною, що розпочалась з її нападу на острови Самоа, начебто не лишила жодного знаку на добробуті країни, а тимчасова окупація Норфолка армією загарбника була забута у світлі численних перемог військового флоту США над силами супротивника. Воєнний успіх спричинив суттєве погіршення стану військ генерала фон Ґартенляубе у штаті Нью-Джерсі. Інвестиції у Кубу та Гаваї цілком виправдали себе, острови Самоа як важливий вугільний порт так само відповідали витратам.

Країна займала вигідну оборонну позицію. Кожне прибережне місто було максимально укріплене наземними фортифікаціями. Під опікою командування, що впровадило прусську систему набору[3], армія збільшила свої лави до трьохсот тисяч військовослужбовців з мільйоном потенційних вояків у резерві. Шість величних ескадр, що складалися з крейсерів і лінкорів, охороняли шість військово-морських баз, залишаючи пароплави на захист прибережних вод. Шановні добродії із Заходу нарешті усвідомили, що інститути для підготовки дипломатів необхідні для освіти баристерів[4] не менше за юридичні школи. Таким чином, тепер наші закордонні інтереси могли захищати не тільки патріоти-самоучки. Словом, нація процвітала.

Чикаго, ненадовго паралізоване після великої пожежі (вже другої в історії міста), відродилося з руїн набагато величнішим за те біле місто-іграшку, яким воно було у 1893-му. Всюди вишукана архітектура замінювала потворну, раптовий потяг до благопристойності врятував від наявних жахіть навіть Нью-Йорк. Вулиці розширили, замостили бруківкою і належно освітили, всюди висаджували дерева й розбивали сквери. Застарілі надземні мости заміняли підземними трасами. Нові адміністративні будинки були чудовими зразками архітектури. Довгий ланцюг грубих кам’яних набережних, що оточував острів, перетворили на парки, які стали справжньою знахідкою для населення. Піднесення державної опери й театру цілком виправдало їх фінансування. Національна Академія дизайну Сполучених Штатів зрівнялася зі схожими європейськими закладами. Мало хто заздрив міністрові культури та мистецтв (ані його повноваженням, ані обов’язкам), на відміну від міністра лісового господарства та мисливства: робота останнього стала набагато легшою через впровадження кінної поліції.

Останні домовленості з Британією та Францією також принесли свої плоди: депортація євреїв-нелегалів (як засіб самозахисту), заснування незалежного негритянського штату Своні, контроль над імміграцією, нові закони щодо натуралізації та поступова централізація впливу виконавчої влади — все це неодмінно слугувало національній безпеці і спокою. Коли уряд вирішив «індіанське питання», а міністр військових справ замінив ескадрони індіанських кавалеристів у національних костюмах мізерними угрупованнями, прив’язаними до скорочених полків, американці зітхнули з полегшенням. Коли в результаті масштабного Конгресу Релігій фанатизм і нетерпимість було поховано у пісках минулого, коли доброта і милосердя почали об’єднувати непримиримі конфесії, багато хто думав, що настав рай на землі. Принаймні у Новому Світі, де він здавався надзвичайно справжнім.

Утім, самозбереження понад усе. Тому Сполучені Штати з нескінченним жалем спостерігали, як Німеччина, Італія, Іспанія та Бельгія корчились у лабетах агонізуючої анархії, поки Росія, спостерігаючи з Кавказу, підкорювала ці країни одна за одною.

Літо 1899 року запам’яталось жителям Нью-Йорка демонтажем надземної залізниці. Наступного літа містяни пережили ще більш знакову подію — сумнозвісна статуя Вільяма Доджа була переміщена[5]. Зимою того ж року розпочалась активна агітація за скасування заборони суїциду. Процес сягнув свого апогею у квітні 1920 року, коли на площі Вашингтона відкрилася перша державна камера смерті.

Того дня я вийшов з дому доктора Арчера, що на авеню Медісон. Цей мій візит був просто формальністю. Відтоді як я впав з коня чотири роки тому, я страждав від болів у потилиці та шиї. Проте протягом останніх місяців біль ущух, тому докторові нічого було лікувати. Навряд чи такий діагноз відповідав сумі, що я сплачував лікарю, і я це чудово усвідомлював, але річ була не у грошах. Насправді мене бентежила помилка, якої припустився лікар на початку. Після того, як мене підібрали з бруківки, де я лежав без тями, і хтось милосердно пристрелив мого бідолашного коня, я опинився у доктора Арчера. Він заявив, що мій мозок було травмовано, і розмістив мене у своїй приватній лікарні. Там мене лікували від божевілля. Врешті-решт лікар оголосив про моє одужання, і я, чудово усвідомлюючи, що мій розум протягом лікування був чи не яснішим за розум лікаря, «заплатив за навчання» (саме так він сказав жартома) і був такий. На прощання я широко усміхнувся і пообіцяв розквитатися з ним за його помилку, а лікар, розсміявшись мені в обличчя, попросив вряди-годи навідуватися до нього. Я так і робив, сподіваючись звести з ним порахунки, але слушної нагоди не траплялося. Втім, я запевнив лікаря, що дочекаюсь свого часу.

На моє щастя, падіння з коня не призвело до фатальних наслідків, натомість змінило мене на краще. З лінивого юнака, що блукав собі містом, я перетворився на активного, енергійного, запального і, головне, цілеспрямованого й амбітного чоловіка. Насправді мене турбувала лише одна річ. Я сміявся зі свого занепокоєння, проте воно не зникало.

Під час лікування я багато читав. Саме тоді мені вперше потрапив до рук «Король у Жовтому». Я придбав цю книжку і вже після прочитання першого акту не зміг позбутися стійкого відчуття: ліпше мені зупинитися й не читати далі. Незважаючи на це, я продовжив — і поквапом жбурнув книжку в камін. Том врізався у