Читати книгу - "Безтілесна людина"

використовували їх як волів. У той час в Угорщині було багато релігій, а в Трансільванії — одна, унітаріанська. На моє запитання, яку релігію вона сповідує, мадам Дюмон відповіла, що вона — унітаріанка. Потім я пішов з козиря. Якби Грімо не був ні в чому винний, це не мало б значення. Я назвав «Сім веж», або «Зібентюрмен», єдину в'язницю в Трансільванії, де в'язнів примушували працювати в соляних шахтах. Я навіть не сказав, що то в'язниця. Моє запитання мало не вивело її з рівноваги. Тепер вам, гадаю, зрозуміло моє зауваження щодо семи веж та неіснуючої місцевості. Бога ради, дасть мені хто-небудь сірники?

— Ось, нате. — Хедлі ступив кілька кроків, узяв запропоновану задоволеним доктором Феллом сигару й неголосно додав: — Так, усе, що ви кажете, схоже на правду. І ваш довгий монолог про в'язницю теж схожий на правду. Але ваше припущення, нібито ці три чоловіки — брати, залишається лише припущенням. На мою думку, це найвразливіше місце у вашій версії.

— Згоден. Але що тоді?

— Тільки те, що воно й найголовніше. А якщо Грімо не мав на увазі, що прізвище його вбивці — Хорват, а говорив з якоїсь причини про себе? Тоді вбивцею може виявитися хто завгодно. Та якщо вони брати, то ми доходимо висновку, що вбивця — П'єр Флей або його брат. Флея ми можемо затримати будь-якої хвилини, а от щодо його брата…

— Ви певні, що впізнали б того брата, якби зустріли його? — замислено спитав доктор Фелл.

— Що ви маєте на увазі?

— Я думав про Грімо. Він говорив по-англійському бездоганно, як узагалі може бездоганно говорити по-англійському француз. У мене немає сумніву в тому, що він учився в Парижі, а мадам Дюмон шила в опері костюми. Грубуватий, добродушний, мирний, з підстриженою борідкою та квадратним капелюхом, він так чи так близько тридцяти років прожив у Лондоні, приховуючи свій жорстокий характер і спокійно читаючи публічні лекції. Ніхто ніколи не вбачав у ньому диявола, хоча, гадаю, він був підступним, талановитим дияволом. Він, певно, носив костюми з твіду й нагадував англійського поміщика або видавав себе за когось іншого. Але як же його третій брат? Він мене дуже цікавить. Можливо, він десь тут, серед нас, прийняв чиюсь личину, й ніхто не підозрює, хто він насправді.

— Можливо, але про третього брата ми нічого не знаємо.

— Це правда, Хедлі. — Доктор Фелл старанно розкурив сигару й, махнувши рукою, загасни сірника. — Теоретично ми маємо двох братів, які взяли французькі імена Шарль і П’єр. Має бути третій. Для зручності назвімо його Анрі…

— Чи не хочете ви сказати, що про нього вам також дещо відомо?

— Навпаки, — різко відказав доктор Фелл. — Я хочу сказати, як мало нам про нього відомо. Ми знаємо дещо про Шарля та П'єра, але не маємо і найменшого уявлення про Анрі, хоча П'єр ним і погрожував. Пригадайте: «Мені ваше життя не потрібне, йому потрібне…» «Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою…». І таке інше. Але з цього туману нічого не виступає — ні постать людини, ні постать домовика. Оце мене й турбує, друже. Гадаю, ця потвора тримає в руках усю справу, використовуючи П'єра, і, мабуть, така сама небезпечна для П'єра, як і для Шарля. Відчуваю, що це він поставив оту сцену в таверні «Уорвік», що він десь поруч і уважно за всім спостерігає, що… — Доктор Фелл озирнувся довкола, немовби сподіваючись щось побачити чи почути в цій порожній залі, потім додав: — Знаєте, я маю надію, що ваш констебль зумів затримати Флея й припинити його діяльність.

— Я теж. — Хедлі зробив непевний жест і смикнув себе за вуса. — Але давайте триматися фактів. Запевняю, добувати їх буде дуже важко. Я пошлю телеграфний запит до румунської поліції. Та після анексії Трансільванії записів, мабуть, збереглося мало. Після війни там господарюють більшовики, чи не так? Проте нам потрібні факти! Давайте підемо до Менгена та дочки Грімо. Між іншим, їхньою поведінкою я не цілком задоволений…

— Е-е… чому?

— Звичайно, якщо ця жінка, Дюмон, каже правду, — похопившись, додав Хедлі. — Ви, здається, в її щирість вірите. Одначе хіба Менген, як я чув, не прийшов сюди сьогодні ввечері на прохання Грімо — на той випадок, якщо з'явиться відвідувач? Далі. Менген, схоже, непогано вимуштруваний сторожовий пес. Він сидів у кімнаті, що поруч із вхідними дверима. Задзвонив дзвінок, якщо Дюмон каже правду, і входить відвідувач. Але Менген не виказує ніякої цікавості. Він сидить у кімнаті за зачиненими дверима і не звертає на відвідувача уваги. Лише почувши постріл, він кидається до дверей і раптом виявляє, що вони замкнені. Хіба це логічно?

— Зовсім нелогічно, — погодився доктор Фелл. — Навіть не… Але це може почекати.

Вони перетнули довгу залу, і Хедлі, прибравши безтурботного вигляду, відчинив двері. Ця кімната була трохи менша, ніж перша. Вони побачили охайні полиці, теки з діловими паперами, дерев'яні ящики з картотеками, грубий однобарвний килим на підлозі, міцні, схожі на конторські, стільці та простий камін. Зі стелі звисала лампа, затінена зеленим абажуром, під нею, навпроти дверей, стояв Мілзів столик із друкарською машинкою. По один бік машинки був дротяний кошик із чистим папером, по другий — склянка молока, тарілка з сухим чорносливом та книжка Вільямсона «Диференціальні й інтегральні обчислення».

— Б'юсь об заклад, він п'є й мінеральну воду, — збуджено сказав доктор Фелл. — Присягаюся всіма святими, він п'є мінеральну воду й читає таке для забави. Присягаюся…

Хедлі штовхнув доктора Фелла ліктем, щоб той замовк, і, звертаючись через кімнату до Розетти, відрекомендувався їй сам і назвав своїх супутників.

— Звичайно, міс Грімо, мені не хотілося турбувати вас у таку хвилину…

— Прошу вас, не треба! — благально промовила дівчина. — Я хочу сказати, не згадуйте про це. Знаєте, я любила його, але не так, щоб було боляче, поки хтось не нагадає. Тоді мені робиться дуже важко.

Вона сиділа така напружена, що, почувши вже перші слова Хедлі, відразу здригнулася і обхопила голову руками. При світлі від каміна знову можна було помітити контраст між виразом її очей та обличчя. Це був мінливий контраст. Як і в матері, в неї було широке, по-слов'янському вродливе обличчя. В якусь мить воно ставало напруженим, а погляд видовжених карих очей залишався лагідним і сором'язливим, немов у попівни. Наступної миті обличчя розслаблювалось, а очі виблискували, як у дочки диявола. На Розеттиному обличчі вирізнялися тонкі, загнуті зовнішніми кінцями вгору брови та великий чутливий рот. Дівчина була схвильована, нетерпляча й загадкова. Поруч із нею