Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

В общазі нікого не було: літо, хлопці роз'їхалися. Данька навідався до бабусі, впевнився, що з нею все гаразд, і поквапився назад до міста. Шукати Лapy.

З чого почати? З нових господарів її квартири — в ЖКК, мабуть, знають ім'я та прізвище тих, хто вселився.

І Данько пішов у наступ: спершу на ЖКК, де спіймати потрібного чиновника було нелегко, а витягти з нього хоч щось — і поготів.

Він атакував одразу на кількох фронтах: шукав виходи на вантажівку з написом «Гермес», що відвезла Ларису з сім'єю бозна куди; намацував можливі ниточки до нинішнього власника Лариної квартири. Ниточки дражнили: рвалися, уводили в нікуди, звивалися в петлі… але щойно Данько впадав у відчай, з'являлася нова надія, і він зі свіжими силами кидався в бій.

Літо несподівано закінчилося, а він раптом виявив, що рука сама тягнеться до пензля, пензель — до купленого ще до аварії, але так і не використаного полотна.

Підпрацьовував пейзажними мініатюрами, які продавав у підземці на Майдані Незалежності, а для себе малював… різне. Але не рай: навіщо?

У божевільну маячню Михайла Яковича Данько не вірив. Тоді, в лікарні, майже «купився» на післязапойні фантазії дивного лікаря; хоча, якщо поміркувати, що тут дивного? Робота в людини така, нерви треба якось розслабляти, от Михайло Якович і розслабляє: раз на два місяці відгул-запій, що супроводжується логічною та цілісною нісенітницею в дусі езотериків нашого часу.

А аргументація, звичайно, жодної критики не витримує — якщо поставитися до неї неупереджено. Мало які самогубства з наступними воскресіннями примаряться п'яному лікарю. А люди в піджаках — узагалі дрібниця! Людей у піджаках Данько бачив часто. А також у футболках, джинсових сорочках і в плащах. І що з того?

Благополучно забувши про лікарські нісенітниці, Данько і далі шукав Ларису. Друзі з художнього допомагали чим могли — і не тільки в цьому, але і взагалі повернутися до життя. На якісь кошти Данькові все ж треба було жити і малювати, а не, як висловився Олекса Косар, видавати себе за Еркюля Голмса.

Потім несподівано померла бабуся. Добрі сусідки надіслали Данькові телеграму, тож додому він приїхав наступного дня. Виявилося, що бабуся всі ці роки ощадливо збирала гроші на власні похорони і на забезпечене життя онука. Вистачило — і на одне, й на інше. А ще Данько, прислухавшись до поради Косара, продав будинок і купив собі невеличку, але власну квартиру неподалік від тієї, яку раніше винаймав.

— Гадаєш, приїде?.. — сказав, наче звинуватив, Олекса. І додав, перехопивши Даньків погляд: — Та, загалом, ти маєш рацію. Звичайно, приїде. Куди подінеться.

І більше цю тему не зачіпав.

Небавом у Данька відбулася й перша виставка. Пройшла вдало, деякі картини продалися, критики сприйняли доброзичливо, а головне — абсолютно випадково Данько познайомився з одним із керівників фірми «Гермес». Саме тієї.

— З'ясуємо, — пообіцяв той. — Тільки скажіть, якого числа і звідки переїздили. — Роблячи послугу молодому і талановитому художнику, директор вважав, що таким чином долучається до високого мистецтва.

Однак числа Данько не знав. Себто, знав, що поїхали вони того ж дня, коли він потрапив у аварію, — але коли це сталося?! — не пам'ятав.

…Автобуси за місто ходили кожні півгодини. Він увіпхався у вихолоджене нутро, примостився в кутку і витріщався на ліс за вікном, точніше, у те, що замінило ліс — новобудови, які купчилися вздовж залитих у бетонні береги ставків, наче верблюди біля ночв, по вінця заповнених каламутною водою. Котра все одно цінніша за золото, бо навкруги — пустеля.

Пустеля!

А де ж ліс?! І де — лікарня?!

— Знесли, — сказала тітка-кіоскерка зі скляного віконця-дупла. Ще й по-сов'ячому зблиснула окулярами. — Спершу-он відгрохали новий корпус, а потім уже знесли старий. Давно, рік тому, здається… Ну, півроку точно, як зрівняли з землею. А тобі воно нащо?..

Розгублений, Данько поплентався на зупинку. Можливо, запитував він себе, ти помилився, переплутав, не туди поїхав? Але дорогу, якою їх із лікарем везла «швидка», він запам'ятав добре.

Поряд із зупинкою з нестямним захопленням копирсався в урні бомж. Не звертаючи уваги на надкусаний банан, із презирством поставившись до новесеньких рукавичок і в'язаної шапочки, він завзято видобував зі сміттєвих надр звичайнісіньку пляшку з-під пива. Порожню.

Наче відчувши на собі чужий погляд, нечеса обернувся й підморгнув Данькові смарагдовим оком.

— О-от вона, красуня. Пляшечка моя, душечка занапащена, — мимрив бомж, гойдаючи на руках знахідку. — Замкнулася, на лялечку перекинулася, осклялася… етикетка старенька, заважає ж! — вигукнув він із болем та відразою. — А я тебе, ріднесеньку, у вичистилище, там тебе відмиють, папірчик відклеять і по-новому, в наступне коло, як і має бути. Ах, ти ж моя… А мені — копійчинку за тебе. Копійчинку за тебе, копійчинку за інших — дивись, так і на квиточок назбираю. У рай… ха-ха!.. райцентр, де… ха-ха! батя мій жде-дожидає блудного сина.

Бомж засунув пляшку в кишеню і, повернувшись до Данька, сказав несподівано чітким і ясним голосом:

— Ну, дай, скільки не шкода, не жлобись. Диви, може, й врахується.

Данько вигріб з кишені всі копійки і зсипав бомжеві в тверду, наче з кістки, долоню.

Весь час, поки їхав до міста, він упевнював себе, що — збіги, просто жахливі збіги!.. З людьми і не таке буває.

А пам'ять надокучливим лоточником підсовувала одне й те ж: розмову з Михайлом Яковичем. «Якого, до речі, теж тепер бозна де шукати», — подумав Данько.

І ще подумав: мав, певно, рацію Олекса, коли відмовчувався. Лариса поїхала і навряд чи повернеться, якщо не повернулася до цього часу.

Махни рукою і не роби з мухи слона.

Але махнути — рука не піднімалася.

«…на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка…»

Сказати собі «забудь» можна.

Забути — ніяк!..

На пропозицію відсвяткувати день народження Косара Данька відгукнувся із захопленням. Розвіятися — це саме те, що йому зараз потрібно.

На ранок, прокинувшись у чужій квартирі, він силкувався пригадати, як, власне, розвіювався. Не пригадав. Тільки билася в голові одна думка, що прорвалась крізь блокпости здорового глузду і не бажала тепер здаватися без бою (от і билася, мерзота!): «А якщо лікар не брехав?»

«Який лікар?» — пискнув був здоровий глузд — і