Читати книгу - "День гніву"

— То ти не тільки з петлі вирвався, Римшо, але й за бідний люд болієш… Гадаєш, до речі, що Хмельницького справа поведеться?

Римша ще стишив голос.

— Про цього козацького капо чув я вже давно, людина це крутого норову й знає, чого хоче. А якщо шляхтюри надіються його звоювати та привести сюди на Ринок у колодках, то помиляються. Марні ці надії, мості пане мій. Розіллється, як море, розіллється хлопська ребелія, по цілій Короні розіллється, а тоді й тая Корона затріщить і розвалиться, як труп ідолотворенний. Весь плебс за Хмельницьким піде, і то не лиш руський і схизматицький, але й наш…

— А який же це ваш, Римшо, щось я ніяк не розумію?..

Римша мотнув головою. Він колись натякав, що його мати — русинка, а батько — краківський людвисар[130], але потім говорив інакше і відхрещувався і від руського, і від польського роду. Найпевніше, безбатченко, голоштанько.

— Ввесь плебс піде, магістре, валом повалить кожний, кого лупили, кого обнажали, томили, обкладали данями, гнали на працю денно і нічно, як бидло гнали. Подеруть фалюндиші й коразії на онучі, а на панські одвірки ось такий значок покладуть, пане магістре мій…

І Римша, спинившись, черкнув на стіні кусником цеглини.

— А це що таке? — підняв брови Рославець. Римша злосливо зареготався: такими знаками значили мародери й мандрівники, та й палії з ними, доми, що їх треба було віддати вогневі на поталу.

Гедеон Юрій Рославець, повз своє життя волоцюги, путнє й бездомне, мав прозоре сумління. Він і так нарікав на свою слабодухість, що заприязнила його з цим гільтяєм, бабодуром і базікалом. Але в теперішній його львівській кондиції важко було шукати іншого товариства. Не хотів спати в Доротках[131], захисті для волоцюг, а Римша на рахунок майбутнього видання Рославцевого трактату «Оборона проти тиранства» завжди знаходив нічліг у сердешних вдовиць і непоганий обід з кінвою[132] пива.

— А що ви скажете, магістре, про actionem Хмельницького? Ачей ваше руське серце тріпочеться з утіхи?..

Римша хитрюще дивився на нього.

А Рославцеве обличчя виясніло.

— Silentium[133], майстре Римшо, — він посміхнувся, — скажу вам мою opinionem[134] згодом.

— Таїтесь, магістроньку, ой таїтесь… Але Римші не бійтесь, не продасть.

І сацюга, підморгуючи каправим оком, потягнув Рославця, що плутався в своїй драній падуанській киреї, ведмедюватий і незугарний, повз статечних міщан, які сахались від плюгавства наперед, де давали комедію. Весь натовп тиснувся в заулок Бляхарів, де напроти Ставропігії, в подвір’ї, як оголошував кличій, давали спектакулюм мандрівні італійці.

Тут Римша відлучився на мить від Рославця, кажучи, що quidam його чекає. Цього quidam Рославець уже кілька разів зустрічав з Римшею, підозрілого й зо злодійкуватими очицями.

8

— І ви, бидло, скурві сини сучої мами, хами зафайдані[135], ви ся з військом його мості коронного гетьмана міряєте? Ще вам кутниця[136] не відросла по Кумейках, хлопи смердячі, й ви знов за своє?

Горлав пан Сенюта, стримуючи бахмата, запіненого, молодого, що вигравав перед козацькими палісадами. Пан Сенюта, пан на Воютині й Голобродщині, син сенатора, показувався перед гетьманським сином, перед усім лицарством. Нагрудник меркло сяяв у ранішнім сонці — день встав у туманах, брів по заливних лугах у воді. На срібне цвяхування збруї сіла роса, малинова делія палала на Сенюті.

— Потороч, потороч ще трохи, — крикнув з воза Вергун, — тієї слави, що в голосі.

— Так наш бичок ревів, коли його тато білували, — кинув Федір Скоропадський.

Всі засміялись на шанцях.

— Зафайдані, песі діти, скурчибики[137], буде вам! — гукнув Сенюта. — Рук об вас неохота паскудити!..

— Короткі руки!.. Підійди ближче, ляше…

— Та це Сенюта — віропродавець, — гукнув Боговітин, — вихрестився за дуката й ляхам та єзуїтам халяндри[138] тепер танцює…

— Мовчи, — збагрянів Сенюта, — бо я тебе…

Лави коронного мигтіли панцерами й прапорцями. Ратники терпеливо сиділи в сідлах, ждучи, поки усього не переговорять, такий був звичай. Тільки коні нетерпляче гребли копитами й трясли вудилами, коні не розуміли, навіщо це пустомельство. Піхота лежала далі — сині кварцяні, жовті Потоцького, з довгими мушкетами й самопалами. Служба, тієї було найбільше, увіхалась між кінниками, розносила питво, билась навкулачки, служба була нетвереза ще з вчорашньої гульні. Вози з добром з’їздили безпересталі з невеликої гірки, толочили тирсу, возам не було видко краю, обоз тільки наспівав.

Крім Сенюти, басувало й інше панство. Шомберг пускав сам охотників, молодих — Гольшанського, Димінського, Гординського, з панцерної корогви, Лисакулю, що лиш з Замостської колегії, сина черкаського старости, Януша Коморовського, та багатьох інших гербових, загонистіших.

Стефан Потоцький, обнявши Катерину, рум’яну, дебелу повію з ямками на щоках, коли сміялась (її називали у війську просто — Каська), розлігшись на подушках у ридвані, дивився з цікавістю на герці. Мальвазія[139], виливаючись з келиха, липла янтарним блиском до атласу оббиття, до білого атласу кунтуша.

…Ой ладо, ладусі,

підем до бабусі… —

співала Каська, плескаючи своєю долонею об Стефанову.

— Хами окопались і зробили campus volantes[140], — сказав ліниво Стефан, — гарматами вдаряти, але шкода пороху… Шкода пороху. Хай знесуть їх шаблями…

— Подаруєш мені чотирьох козачків, ваша мосте, — захихотіла Каська, — я їх у кочу запряжу й буду їздити по Кам’янці, по Львові, по Замостю…

— Й по Варшаві, моя дурненька, — сказав Стефан, — козачкам ніколи буде тебе возити, бо ми тут для них добру парню справимо. А кого займем, тому (це вже постановлено) ліва нога і права рука під сокиру, щоб не могли більше бунтуватися… Де Хмельницький?.. — крикнув він до Буковського, що проїхав повз ридван.

— Не видно, ваша мосте, ховається гаспид, наварив пива й ховається…

Стефан відсунув Каську й підвівся; в полі починались герці. Палено з самопалів на віват і на сполох коням, сталь карабель, вирвавшись із піхов, мигтіла змійками над лугом, де туман починав спрокволу осідати.

* * *

Козаки реєстру, висадившись із байдаків, лежали в Кам’яному Затоні. За лінією вартових — німці. Але рейтарські коні ходили з козацькими. Трава ще не вигналась. В очереті чатували барси й хитра росомаха. Реґіментарі Стефан Потоцький і Шомберг бенкетували в ридванах; Жовті Води на півночі маршу звідусіля. Реєстрові старшини бачили заграву, звір біг із півдня — Хмельницький іде, кажуть, і орда за ним. «Не втече, — говорив Барабаш, — цей раз не втече гаспид». І пили: Нестеренко, Ілляшенко, Гайдученко й інші — всі Барабашеві куми. Пили в шатрах, від ночі до світання. Пили, аж поки