Читати книгу - "День гніву"

— Шкода, веліце мені жаль, — кпився далі шальвіра, — що ви, магістре, так по-дурному проґавили цю війноньку. Якщо ви були наприкінці в Празі, то з Кенігсмарком можна було б добре заробити, а з Торстенсоном то й ще зараз вирубаєш золота щонеміра, тільки збідніли тепер шваби, й чеські брати збідніли, тепер там і про дурну гуску важко. Сюди б, у це королівство, війну, сюди б війноньку, то бисьмо ся погріли, магістре, то був би рекгедіц…

— А що ви, Транквіліоне, робили у час великої війни на Швабах?..

— Що робив я? Все робив, магістроньку. Й теріяк продавав, і поганяв в обозі, й комедію грав, і писав позви міщанам на грабіжників, у тому й на самого себе, хоч чеснотливі не знали про те, й підковував коні кірасієрам, і навіть був бабським фельдфебелем…

— А це що таке?

Римша зажмурився, як кіт.

— Це я мав під собою всіх дівок компанії, щоб не розбещувались і не розбігались, а коли треба — мельдувались і до кватерни[121].

Магістр похитав сумовито головою.

Вони лежали на сходах церкви Марії Сніжної. Злототінний день стелили бузками львівські взгір’я, промінно мостили дорогу до замку, а небо, як адамашок, тихе й синє, справді весняний лагідний зефір, але в заулках руських, вірменських, жидівських зриває пил і мете на глітні майдани, до Краківської брами, до синагоги Золотої Рожі, що в сонячному вижарі, серед моря жидівських герготливих гир.

А сюди, до Театинської каплички, йдуть ченчики, черниці, повзуть по сходах, облитих золотом сонця, жебраки-каліки, старці перехожі зо страшними вередами, з синім цурупаллям замість рук і ніг, люди, схожі на павуків з витеклими очима, діди, що метеляються по камені, баби з посохлими руками, потвори-діти, все недоношене, все злеуроджене, біснувате, калікувате, все повзе до Марії Сніжної, до чудотворної, шепотячи, шепелявлячи, заклинаючи, молячись.

— От розляглись, як пеські сини, Божому чоловікові ніяк пройти.

Каліки дивились більмуватими очима, люто впирались у Римшу й магістра.

— Здорові, щоб їх викрутило, а по милостиню йдуть, сацюги…

— Хліб нам відбирають…

— Більмо їм в око, колун у пельку…

— Веред у язик…

— Прокляті, прокляті, прокляті…

Магістр зірвався, зблід. Він і не зочив, ночуючи тут ще з учора, просто на сходах, що тут захист жебрацької братії.

— Ходім звідси, Римшо, мерщій звідси…

— Не бійтесь, магістре, — неохоче знявся Римша й пошкутильгав за магістром, — цих заклинань і прокльонів не жахайтесь, бо я маю добрий талісман від огиди, ще від одної угорської циганки, від Файстле чорнявої, що йшла за папенгаймцями аж до Цолльсту, а потім крізь вогонь і воду пройшла б з козаками, а вони тоді з Франції вертались, із затягу… Відьма була, суща відьма. Не пропав би за нею.

— І що сталось тоді?

— З ким? З циганкою?..

— Ні, з козацькими затяжцями в Цолльсті?..

Римша позіхав, розпростував на ходу свої крижі, аж хрустіли кості, бурмотів — ніч таки була прохолодна, а на ньому лиш плюдри[122] та латаний каптан.

— Козаки найнялись потім до цісарців, котрий не відбився від купи, а дехто залишився та присусідився до швабки, яка тепліша. А циганку Файстле, мабуть, повісили. І шкода, мала вона чарівну різочку, що показує, де скарби. Була б мене й іншого навчила, та не встигла, добра душа. На війні ніхто своєї фортуни не певний.

Ішли не кваплячись, натовп їх ніс, перся до ратуші, бо був саме недільний день, а біля Ставропігії, кажуть, показували італійську комедію. Львівські міщани, прибрані до свята, з чесаними, плеканими бородами, в оксамитних каптанах наопашки, з чадами й невістами своїми, на не одну Римша задивлявся: така лукава темінь очей, така пишна коса й шамшіння фалюндишу, габи й брокату. Набилось у Львів і воїнів без ліку; в барвах Ревери-Потоцького, Любомирського, Сенявського, Вишневецького, Сапіги, руська драгунія розбещена й сміла до жіноцтва, кварцяні[123] в жовтих жупанах і найгордіші хорунжі панцерних військ, що, висвічуючи латами й відкидаючи вогненні рукави кунтушів, басували кінно й наїздили на людей.

— Контроверсія[124] в Україні, — сказав Рославець, що поступався валечним і пишним драгунам, їхній бутній ході, їхньому брязкові острог, — війна буде, Римшо…

— Моя вся надія на війну, магістре Рославче, — зітхнув Римша, — може, Бог дасть, поправлю свої череси[125], вельми спорожнілі. Війна для нас, вагантів, людей найпростіших, — дар Божий. Я без війни, магістре, як риба без води. Повіриш, в Палятинаті я дублони[126] лопатою згрібав, а на талери[127] не хотів дивитись у Баварії. Дуфаєш[128], ваша магістерська мосте? Як заскочили ми одного добродія під Магдебургом, де вже пройшов був його розбійницька милість пан Врангель, то, я тобі скажу, був рекгедіц! Два тижні ми з тієї господи не вилазили, я та купа добрячих хлопців, щойно з петлі вирвавшись, страдіоти[129], цісарчики, хорвати, шведи, сама голота. Золотом збрую ми на конях побивали, тільки з хрусталю пили, а дівки ходили в золоті… Й які дівки, магістре, ти б після цього на найкращу львівську Цирцею не хотів поглянути…

— І не повісили?

— Відірвався, так мене Господь любив. Тричі прали гузно, коли нас із Ліпсом (так наш ватажок звався) захопили під Форгаймом, думав я: ось тут тобі й кінець. Катюга вже на дуба тягнув, повіриш…

— Ну й що ж?..

Римша молитовно зложив руки.

— Пособила молитва до Пречистої. Наскочили французькі кірасієри й так потовкли наших, що тим і не в гадці було за нами вганятись. Свічі я поставив за те святій Діві…

— Відступнику, — спинився Рославець, — ти ж казав мені сам, що ти лютеранин і папістів бив…

— Був, грішив таким ділом. Але чия влада, того й віра. В Речі Посполитій за лютерство по головці не гладять…

І Римша, зочивши процесію, що йшла серединою вулиці, впав навколішки, тягнучи за собою й Рославця, інші ставали за ним і собі та приєднувались до співу. Рославець зукоса споглядав на Римшу. Ця мармиза, шальвірина пика стала вмить ягнятковою, найсмиреннішою в світі, ніхто не сказав би, що цей прочанин, найвірніший з вірних, із таким умиленням в очах не з одної петлі вирвався і його ім’я згадував не один магістрат, подаючи скарги генералам на плюндрівників.

Процесія звернула вбік, а вони подались з натовпом у бік ратуші.

— Славлю пана Теодата Габданка Хмельницького, — сказав, озираючись, Римша, чи хто не слухає його, — славлю за контроверсію, але не тому, магістроньку, що надіюсь на поширення мойого череска при добрій нагоді цієї війноньки в степах, але тому, що це йде воєвождь