Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » День гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "День гніву"

354
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День гніву" автора Юрій Косач. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 151
Перейти на сторінку:
Вільгельмус фон Франкгайм. Ритмайстер рейтарів.

— Gott helfe[104], Вільгельмусе…

— Я знав Хмельницького.

Файстле позіхнула. «Wer da?[105]» — крикнули за шатром. Порскали коні. Молодик соромливо заглянув у дране шатро.

— Сідай, Вільгельме, сідай!.. Склянку, Файстле…

Вільгельмус обняв обома руками рукоять важкого палаша в залізн[их] піхв[ах]. Шрами сіклись на його лиці, попеластому, прикрому.

— Знали його ми під Марієнвердером, у 36-му, хто з вас там був? Ні, це інший затяг. Це ритмайстри Штайн, Сарторіус, Кастель, Куновіц — тих давно немає. Хороший воїн — це не дурень, Kotz Lung. Цей у штурм іде, як таран. А друге — хто з вас в Еґері був. Папенгаймові[106] кірасієри, нема серед вас? Так от, тоді бачили б ви Хмельницького. Ґраманців[107] не потребує. Він у службі Конде недаремно був. Він знає. Він знає, чого хоче. Я вам не суджу добра з цього походу. Як Вільгельмус фон Франкгайм єсьм.

— Лярони, — загримів Гартгайм, — то вони нас таки вивели в це болото, на поталу хлопам…

Вільгельмус здвигнув раменами. Треба вміти собі порадити. Обрісти й ритмайстри змовкли. Може, він щось більше знав, цей Вільгельмус. Але він нічого більше не хотів сказати. Викинув на стіл кості. Покликав до гальбіту.

— Бідний ландскнехт має одну долю, — промовив лисий Бурґгардт, — лоба наставляти.

— В серце їм, в саму печінку, — крикнув Гартгайм, — було б за кого, старий. Ця пранцювата Корона не тільки не платить нам за рани, а ще й з тебе довжника, навіть на тому світі, хоче зробити. Файстле, де ти, йди сюди, Файстле.

Але Файстле вже не було тут. Вона стояла, спершись об віз, кругом хропіли затяжці, а вона дивилась: за виттям п’яного панського табору сходила зоря, тиха тремтлива зірка. Може, це була її зірка, чорної, босої Файстле, жолдацької наложниці, без роду й дому?..

* * *

Багряні квіти розцвітали під постолами хлопів. На світанні наливались листя майорану золотим полум’ям, тирса спалахувала враз із вітром, щоразу гострішим, щоразу гіркішим. А під вечір на сріблисті трави сідала хмарою сарана, летівши з заходу.

Проклятий рік, чорний рік.

— Жовті Води, — осадив коня перед Хмельницьким курінний Гладкий, молода кров, — урочище надозірне, для зимівників дозвілля — риби й звіря без міри, козацький заповідник, коли б не пани, хрін їм…

— Жовті Води…

Подавали запорозькі курені. Йшли мовчки, нахмурено; хто приложив ухо до землі, чув: рать іде.

Хмельницький перепустив їх. Битні, тверді козаки, знав їх з-під Цецори, Хотиня, Марієнвердера, Курюкова, Дюнкерка, легка кіннота Бурляя, вперті піхотинці в білих жупанах, Вишнякові морці, осмалені під Синопою й під Скутарою.

— Чолом, Богдане!

Кричали з рядів побратими. І Богдан підіймав руку до шапки.

— Чолом, отамання…

Дав коневі острогів, поскакав, за ним старшина.

Тучі йшли на південь, у Хмельницького чорніло чоло. Не знали, як його величати — чи ж гетьман він?.. Не возили клейнодів, і не булаву мав — простий пірнач старшого; жупан тріснув на плечах, виполовів, чоботи худопахольські, шмаровані дьогтем. Чи спав ці всі ночі — виходив у бурці в степ, блукав степом, лежав на возі, просто неба, не в шатрі, з сідлом в головах, спав — не спав? Чули, як зітхав, важко зітхав.

Квіти надвечір розцвіли ще багряніше. Затон в урочищі глибокий, прозорий, а дедалі до озера — жовтий, мутний, береги глинясті, русло, мабуть, мулке. Хмарами зривались качки, сокотала дрохва, затоном плили, не полохались, дикі гуси. І риба йшла — люди з обозу ловили її руками.

Хмельницький вперше за ці дні заговорив до старшини. По довгім мовчанні був голос рапавий, не його.

— Як соловію спів, казав Конецпольський, так нам і рокош. Ми ж їм і заспіваєм, отамання. Говорив я з ротмістром Хмілецьким, що його мені милість коронний гетьман прислав; подякував йому за ласку: коли давати голову, то вже ж не катові, а хоч у полі, там веселіше. Стефан Потоцький, може, й не плохий до дівок, але в полі знесем, ще й як знесем шаблями. Зо старих рубіжників тільки Шомберг, тож поміряємось, ще Чарнецького мають, строгий воїн. Нехай його мость король Володислав знає, що його слово вмієм шанувати. Таборувати в урочищі, проволікати герцями. Ви — молоді, давно вже не гуляли, пограйтесь із гусарією. З Шомбергом збройна піхота, німці й охоча шляхта. Йдуть не поспішаючи, тішаться весняною прохолодою. Бурляю, Вишняче-Якубовичу, ваше діло — оборона валів. Байдаками, як донесли бекети[108], пливуть реєстрові. Кум мій — Станіслав Кричевський. Той не забуде друга. У в’язниці відвідав. Ручився за мене. Через нього я волі добув. Поки Стефан із Шомбергом добереться, байдаки вже в Кам’яному Затоні. За віру, отамання, за козако-українську націю!..

Таке було слово Богданове. Аргамак сахнувся, коли старший сів знов у сідло. Урочищем уже палахкотіли костри. Сипано шанці й ставлено палісади.

— Куди, батьку?..

Старшина ще не вміла його збагнути.

— В Кам’яний Затон. До кума в гості.

Стиснув коня. Кінь захропів, шарпнув і взяв із ноги, аж кім’я мокрого суглинку вилетіло з-під копит. Було щось від схвильованого, гнівного птаха в тій постаті, що зникала в степу.

7

— Рекгедіц[109], не знаєте, що таке рекгедіц, магістре? Та що ви знаєте? На таку гостру фортуну, як ваша, замало, ваша бакалаврська мосте: котрий ленінгер[110], найкраще підбити домівника й домівницю[111] та фортивими[112] або січеними барлями[113] дралювати, і tem розуміє як слід, що таке рекгедіц, і готовий до робора[114] або гензування[115]. Заплатіть мені штетінгера[116] або жидівську бороду[117], то розповім вам ще щось. Гай, гай, магістре, хто не промітний в нашому реместві, той мусить альхувати[118], інакше в’язатиме корови[119], неодмінно в’язатиме корови.

Мор, Марс і в’язення в Регеншпурзі не зжерли його, Транквіліона Римшу, львівського гунцвота[120], що тільки тепер, коли Марсові дії кінчились, а шальвір притиснули бюргермайстери, повернувся в Глинянщину на Личакові й шукав, де прихилити голову. Гедеон Юрій Рославець ішов з-під Кракова, прямуючи на схід, та теж надіючись на лагідніший зефір у богоспасному королівському граді Львові. А може, мав інші справи.

Римша, прищуливши каправе очко, навіть не гасив посміху. Він кпився б з сухорлявої незугарної постаті філософа, з його запиленого полатаного одягу, з його неуложеного волосу, що копицею, тучно й чорно куйовдився над високим чолом. Обличчя магістрове було гостре й дивовижне, може, й не мав часу Господь вирівняти його при творенні, але у своїй незугарності

1 ... 12 13 14 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День гніву"