Читати книгу - "Пророчиця"

— Доброго вечора, вибачте, що так пізно турбую, я з Олесею говорю? Пробачте, ради Бога, ще раз, не знаю, як по-батькові… Просто Олеся, дякую… Мені знайома одна дала ваш телефон, довго не хотіла давати, просила вам її не називати… Не знаю вже, що робити, чоловік із дому пішов… Навіть не знаю, на кого думати, куди… Мені сказали… Добре… — зробила характерний жест рукою, Шпола тут-таки підсунув їй папірчик і ручку, Ліда почала писати. — Гаразд… Хапаю таксі й буду…

Закінчивши, видихнула, наче несла важку сумку з базару додому пішки по слизьких зимових вулицях.

— Не здивувалася навіть, — промовила, знизавши плечима. — Я б здивувалася на її місці.

— Тому, мабуть, вона на своєму, — сказав Горілий.

Адреса «конотопської відьми» була записана поруч із її телефоном.

Панельний будинок на Кубі, одній із міських околиць, нічим серед таких самих домів не вирізнявся. Це й пізнього вечора, коли ліхтарі не горять, можна помітити. За звичкою великих міст, такі забудови іменували «спальниками», і якось Горілий краєм вуха чув по телевізору бурхливий виступ такого собі прогресивного архітектора, котрий розводився: «Правильно, правильно, такі райони тільки спальними і називали! Тут лише спати можна, жити тут нормальній людині неможливо! Не для життя вони будувалися — для спання! Ось і занурилися у вічний летаргійний сон!» Що мав на увазі промовець, за що і проти чого повстав — Сергія тоді, та й тепер, зовсім не хвилювало. Бо він не погоджувався з тим архітектором: для спання призначені передусім центральні частини міст.

Хоч Конотоп узяти: не великий, але й не маленький. Однак цілодобових шинків чи інших місць для розваг проти ночі тут знайти складніше. Зате на околицях, хоча б тут, на Кубі, нічне життя активніше за денне. Сюди, подалі від центру, переміщаються зали з барами та гральними автоматами. Тут в орендованих під розважальні заклади підвалах тишком-нишком продають і купують наркотики, хоча оце «тишком» — хіба про людське око, бо насправді в місті не секрет, де можна о будь-якій годині ночі отримати задоволення, за надання яких світить цілком серйозна кримінальна відповідальність. Тут-таки, в тиші безликих забудов, функціонують приватні апартаменти повій і міні-борделі. Якщо хтось переховується від правосуддя — на околиці ліпше не потикатися. Це лише на перший погляд тут усі між собою пов’язані тотальною причетністю до дрібного, середнього чи великого криміналу. Насправді більшість «точок» міліція не квапиться прикривати лише через те, що їхні власники за гарантію недоторканості — досить хистку, проте хоч якось забезпечену, — здебільшого здадуть «гарячого» перехованця з тельбухами. Такі випадки в практиці Горілого і Шполи вже траплялися, і неодноразово.

І, не змовляючись, вони дорогою на Кубу дійшли висновку: ця пророчиця Олеся (або жінка, яка видає себе за пророчицю і називається відвідувачам Олесею) не дуже-то й ховається. При тому, що околиці зазвичай неспокійні в кримінальному плані, будь-які дива сприймаються тут як належне. Насторожити і налякати міську околицю здатне тільки щось таке, що не вписується в тутешню систему координат.

Пророчиця Олеся, ким би вона в результаті не виявилася, в таку систему цілком вписувалася.

Набравши наперед названий код, Шпола прочинив двері під'їзду і, перш ніж зайти, за інерцією сторожко роззирнувся, хоча навіть за бажання нічого не зміг би побачити: березнева темрява цього вечора була дуже густою, зовсім не ворушилася. Але Горілий, піддавшись силі звички, теж глянув навсібіч, так само не вгледів нічого підозрілого, але, хай там як, відчував себе якось незатишно. Списавши свій стан на те, що вперше в житті йде допитувати справжню провидицю, Сергій, зайшовши за Шполою, надто рвучко зачинив двері. Вони грюкнули так, аж сам Горілий мимоволі здригнувся, а Шпола — той узагалі сіпнувся, напівприсів і розвернуся в русі, чекаючи нападу ззаду і готуючись дати відсіч. Зрозумівши, що сталося насправді, Андрій крізь зуби матюкнув порушника спокою, рушив до ліфта, натиснув кнопку виклику і не почув характерного гудіння.

— Приїхали, — буркнув ззаду Горілий. — Сьомий поверх.

— Без тебе знаю, — огризнувся Шпола і пішов сходами, для чогось квапливо перестрибуючи через дві сходинки.

Коли чоловіки нарешті дісталися потрібного поверху, трошки захекавшись на ходу, Шпола, не даючи собі часу, аби віддихатись, подзвонив у двері квартири без номера — єдиної на поверсі, як і попереджали Ліду по телефону.

Двері відчинилися майже відразу.

Так ніби той, хто впускав пізніх гостей, точно знав, коли вони прийдуть, і лиш чекав, поки підійдуть до дверей.

Чоловіки зробили крок у напівтемряву — світла всередині не вмикали, проте тут мерехтіло сяйво, джерело якого Горілий побачив відразу: світилося з-за прочинених дверей кімнати, що була просто перед ними.

Тут було якось тихо, і водночас — настільки незатишно, наскільки може видаватися позбавленим затишку помешкання, де штучно відтворена таємнича атмосфера приводила в трепет вразливі натури й насторожувала бувалих ментів, нехай один із них уже давно не ловить убивць, а другий, сидячи якось у засідці, бачив, як підлітки намагаються принести в жертву бродячого кота за якимсь лише їм відомим ритуалом, і не мав права заважати їм, бо той, на кого влаштовувалася засідка, затримувався і, до речі, так у пастку й не втрапив. Прикро, що й новоспечених окультистів теж довелося відпустити, навіть не шугонувши…

Жінка, яка перебувала тут, ніби зливалася з напівтемрявою, сама намагаючись стати її частиною. Принаймні темний одяг на ній і темне довге, до плечей, розпущене волосся свідчили про це. Вона ні слова не сказала, лише тихим привидом перемістилася з коридору в мерехтливу кімнату, і Горілий зі Шполою, ступивши за нею, нічого особливого там не побачили: запалені свічки, розставлені на підлозі й на підвіконні в довільному порядку, журнальний столик, обабіч якого теж притулилися дві свічечки, стілець з одного боку, крісло — з протилежного. Мимоволі Сергій почав рахувати про себе свічкові вогники, налічив шість із тими, що на столі, а тим часом жінка, підійшовши до вікна, повернулася до гостей і заговорила звичайним, трошки хрипкуватим голосом, котрий так не пасував до загальної нарочитої театральності атмосфери.

— Хто з вас Ліда?

— А хто більше схожий? — бовкнув Горілий.

— Припиніть, — голос жінки звучав рівно, без жодних емоційних ноток, так ніби своїми словами вона монотонно лупить у якусь одній їй відому точку. — Не буде ніякої Ліди. Я