Читати книгу - "Космо-Натка"

Враз високий зупинився, застиг. Низький пішов далі один.

Все ближче, ближче до каплиці.

На якусь мить чорною примарою промайнув у світлій смузі й шмигнув у прочинені двері.

Але можна було помітити, що в руках і під пахвою в нього якісь пакунки, вузли.

Хлопці заціпеніли, заклякли, боялись поворухнутися.

Серце шалено калатало, розганяючи по тілу не кров — холодний колючий жах.

Через кілька хвилин з дверей каплиці шаснула тінь.

І дві таємничі постаті, так само безшумно й нечутно, зникли як і з’явились — немов могили знову поглинули їх.

Хлопці ще довго лежали нерухомо.

Потім обережно, дуже повільно, весь час зупиняючись і прислухаючись, поповзли до виходу з кладовища. І навіть опинившись на вулиці, все ще повзли, боялись підводитися.

Першою була хата старої Бейлихи. Тільки тут, забившись у куток між парканом і сараєм, хлопці наважилися заговорити. І то пошепки.

Було вирішено, що після такої халепи щось робити сьогодні — годі й думати. Спершу треба прийти до тями. Домовилися зустрітися вранці.

Додому Павлик і Сергійко бігли бігом, не оглядаючись.

Страх все ще міцно тримав їх в своїх пазурах.

10. Вранці

Сергійко прокинувся рано. Павлик ще спав. Сергійко не став його будити й лежав, дивлячись на дерев’яну стелю веранди, де по нефарбованих порепа- них дошках снувалося тремтливе сонячне павутиння, яке відбивалося від бочки з водою, що стояла під ринвою біля веранди. І, тривожні та безладні, снувалися думки про події кошмарної ночі.

Привиди?! Та хіба ж існують насправді привиди?.. Це тільки в книжках, у казках. Але чим пояснити той голос з домовини отоді, місяць тому?.. Ні, привиди, звісно — дурниця. То, може, шпигуни? І тут, у склепі, їхній радіопередавач?! Або — вбивці? А в тих пакунках — порізані на шматки жертви? Він колись чув про таких нелюдів…

Холодний піт виступав від цих думок.

Нарешті прокинувся Павлик.

Нашвидку поснідавши, друзі побігли на вулицю.

Щур з Лесиком вже чекали біля свого будинку. Ні слова не сказавши один одному, хлопці рушили на кладовище.

Вмита росою зелень пахла особливою ранковою свіжістю, в гущавині різноголосо цвірінчало гомінливе птаство, і все кладовище мало дуже мирний, навіть привітний вигляд. Ніщо не нагадувало про нічні страхи.

Але хлопцям було моторошно.

Домовились так: Павлик і Лесик стоятимуть на варті, Сергійко і Щур полізуть у склеп.

Тягли жеребок, кому першому лізти. Випало Сергійкові. Спускалися через пролом. Все-таки не так страшно, не треба хоч у каплицю заходити.

Сергійко видихнув, як на старті, і просунувся до половини в пролом. Ноги одразу охопив мокрий сирий холод — ніби хтось обіймав їх огидно-слизькими холодними щупальцями. І в міру того, як Сергійко спускався, страх знизу, з живота, піднімався до горла, душив, заважав дихати.

Сергійко стрибнув униз і боляче вдарився коліном об гострий виступ кам’яної домовини. На секунду йому здалося, що він тут сам один, що хлопців нагорі немає. Ледь не скрикнув з переляку, але в ту ж мить нога Щура чиркнула його по щоці. Сергійко підставив плече, допоміг Щуру спуститись.

Завмерли, сторожко прислухаючись.

Хоч висота склепу дозволяла стояти на повний зріст, вони пригнулись, згорбилися — могильний морок гнітив, притискав до землі. Лише через пролом просочувалося у склеп слабке світло.

Нарешті очі хлопців звикли до напівтемряви склепу.

Важка гранітна брила, що прикривала кам’яну домовину, була трохи зсунута вбік. Хлопці добре знали, що домовина порожня, в ній давно вже нема ні труни, ні мерця — ще з воєнних часів, коли в місті хазяйнували фашисти.

І все-таки, коли Щур засунув руку в домовину, йому здавалось, що він от-от наштовхнеться на мертве тіло. І по спині бігали мурашки.

— Єсть! — приглушено скрикнув Щур.

Сергійко засвітив кишеньковий ліхтарик. Кружальце жовтого світла лягло на клуночок з квітчастої хустини.

— Маленький, а важкий, чортяка! — через силу витягаючи його, прошепотів Щур. Тремтячими пальцями він розв’язав вузол.

Хлопці разом зойкнули.

Це було щось неймовірне, казкове. Браслети, персні, каблучки, серги, брошки, пудрениці і безліч інших коштовних витребеньок…

Хлопцям забрало мову, вони не вірили власним очам. Ніби ожила якась дивна казка про чарівний скарб, і вони — герої цієї казки. І таємничі, загадкові зустрічі. І кладовище, і нічні привиди, і підземелля, і скарб в домовині — ні, це було вже занадто!

У найдорослішої людини з найздоровішим глуздом голова пішла б обертом від усього цього.

Щур знову засунув руку в домовину й витяг другий пакет — обгорнутий цупким папером і перев’язаний шпагатом.

Вени розгорнули його, і наче безліч маленьких цвіркунчиків порушили могильну тишу підземелля своїми співучими тоненькими голосами: в пакеті були годинники, — десятки наручних годинників…

Сергійків батько уважно вислухав схвильовану розповідь хлопців.

— Це добре, що ви залишили все на місці, — сказав він. — Ану пішли, я гляну.

І от вони знову на кладовищі. Хлопці збуджені, але страх пройшов, впевненість повернулась до них. Такий уже був чоловік Сергійків батько — від нього завжди віяло впевненістю, силою, і він умів цю впевненість вселяти в людей.

Як добре, що він так вчасно приїхав! А то дядя Костя вже на роботі, а жінки — хіба вони розуміються на таких справах?

Сергійків батько виліз із склепу, обтрусив коліна:

— Еге, справа серйозна… От що, хлоп’ята, ви тут побудьте, пильнуйте, щоб нічого не пропало, а я піду подзвоню куди треба. І — роти на замок, нікому ні слова. А то ще можна сполохати — ваших «привидів».

Це було справжнє доросле завдання. Друзі були на варті — нишком лежали в кущах і не зводили погляду з каплиці. І гордість розпирала їхні груди. Хвилин через десять повернувся Сергійків батько. А ще за півгодини на кладовище прибув високий худорлявий чоловік у цивільному. Зовні він зовсім не був схожий на працівника міліції…

11. «Не буду — і все…»

Відтоді минуло два тижні.

Загадкова історія з таємничим скарбом закінчилася.

Останні події цієї історії відбулися без участі хлопців. Головну участь там уже брали працівники міліції, собака-шукач, судові експерти та слідчі. Хлопці були тільки свідками. І свідками їм ще треба було виступити на суді. Бо «головні герої» історії,— «віспуватий», «високий», «Шнобель» і деякі інші,— скромно відмовлялися від своєї провідної ролі й намагалися довести свою непричетність до описаних