Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

— Чотирьох у сто п'ятий, двох у сто тридцять другий, — сказав він. То були госпіталі по той бік річки.

— Сідайте за кермо, — звелів я. Тоді допоміг солдатові з грижею сісти поруч нас.

— Ви говорите по-англійському? — запитав той.

— Так.

— Як вам подобається ця проклятуща війна?

— Гірше нікуди.

— Це точно, що гірше нікуди. Побий мене бог, таки гірше нікуди.

— Ви бували в Штатах?

— Еге ж. У Пітсбургу. Я зрозумів, що ви американець.

— Хіба я не добре говорю по-італійському?

— Все одно я зрозумів, що ви американець.

— Маємо ще одного американця, — мовив шофер по італійському, глянувши на солдата з грижею.

— Слухайте, лейтенанте. Ви доконче повинні завезти мене в мій полк?

— Так.

— Бачте, полковий лікар знає, що в мене грижа. Я сам викинув той бісів бандаж, щоб мені погіршало й мене не послали знов на передову.

— Розумію.

— То чи не могли б ви завезти мене десь-інде?

— Якби ми були ближче до фронту, я міг би здати вас на перший-ліпший санітарний пост. А тут, у тилу, потрібні папери.

— Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття.

Я замислився.

— А ви самі хотіли б утрапити туди без вороття? — запитав він.

— Ні.

— Хай їй чорт, цій проклятущій війні!

— Ось що, — сказав я. — Зараз я вас висаджу, а ви впадіть при дорозі й набийте на голові добрячу гулю. Коли ми будемо їхати назад, я підберу вас і відвезу в якийсь госпіталь. Спиніться тут, Альдо.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Я допоміг солдатові злізти.

— Я буду на цьому самому місці, лейтенанте, — сказав він.

— До побачення, — мовив я.

Ми рушили далі й десь за милю випередили його полк, тоді переїхали каламутну від талого снігу річку, що нуртувала між опорами мосту; далі дорога пішла рівниною, і ми розвезли поранених по тих двох госпіталях. Коли повернули назад, я сам сів за кермо й погнав порожню машину, щоб забрати того солдата з Пітсбурга. Перед тим ми знов поминули його полк, ще дужче впрілий і млявий, а потім і відсталих солдатів, що плентали за ним. А ще далі побачили санітарну підводу, що спинилася при дорозі. Двоє санітарів піднімали солдата з грижею, щоб покласти його на підводу. Вони таки повернулися по нього.

Він подививсь на мене й похитав головою. Каски на ньому вже не було, і на лобі, там, де починало рости волосся, точилася кров. Ніс був обдертий, і на тому кривавому садні видніла пилюга, і в волоссі теж була пилюга.

— Бачите, яка гуля, лейтенанте! — гукнув він до мене. — Та нічого не вдієш. Ось прийшли по мене.

Коли я повернувся на віллу, була вже п'ята година, і я пішов туди, де мили машини, щоб прийняти душ. Потім сів у своїй кімнаті перед відчиненим вікном, у спідній сорочці та штанях, і склав рапорт. За два дні мав розпочатися наступ, і мені належало переїхати зі своїми машинами до Плави. Я давно не писав нічого в Штати; розумів, що написати треба, але так довго відкладав, що тепер уже зробити це майже не випадало. Просто не було про що писати. Отож я послав кілька армійських листівок Zona di Guerra[11], повикреслювавши там усе, крім повідомлення, що я живий і здоровий. Так їх ніде не затримають. Ці листівки напевне справлять враження в Америці — такі вони незвичайні й загадкові. Та й сама ця війна була незвичайна і загадкова, проте, як на мене, цілком вправно проваджена й доволі страхітлива порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійське військо було створене на те, щоб його перемагав Наполеон, будь-який Наполеон. На жаль, Наполеона ми не мали, а мали натомість генерала Кадорна, гладкого улюбленця долі, й Віктора-Еммануїла, хирлявого чоловічка з довгою худою шиєю та цапиною борідкою. На правому фланзі був ще герцог Аоста. Чи не занадто показний як на великого полководця, він мав, проте, вигляд справжнього чоловіка. Багато хто з італійців хотів би, щоб він був королем. Зовнішність він мав справді королівську. Він був дядьком короля й очолював Третю армію. Ми належали до Другої армії. В Третій армії було кілька англійських батарей. У Мілані я познайомився з двома артилеристами, що служили там. То були приємні хлопці, і ми чудово провели вечір. Вони були великі, сором'язливі й дуже бентежились, але водночас і захоплювались усім. Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб'є. Принаймні не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. Та в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи геть знесиліли. Рінальді розповідав, що французьке військо збунтувалось і рушило на Париж. Я запитав, що було далі. «Та що, спинили його», — відказав Рінальді. Я хотів би поїхати до Австрії і щоб не було ніякої війни. Хотів би поїхати в Шварцвальд. Хотів би побувати на Гарці. А де він, до речі, той Гарц? Бої тепер точилися в Карпатах. Ні, туди мені не хотілось. А може, й там було б непогано. Коли б не війна, я міг би податись і в Іспанію. Сонце вже хилилося до заходу, і спека спадала. Після вечері я піду на побачення з Кетрін Барклі. А ще краще, якби вона вже зараз була тут. Або опинитися б оце разом з нею у Мілані. Повечеряти б у «Кова», а тоді прогулятися теплим вечором по Віа Мандзоні, перейти міст, повернути понад каналом і піти в готель — разом з Кетрін Барклі. Може, вона й згодиться. Може, уявить собі, ніби я отой її хлопець, що його вбили на фронті, і ми зайдемо в парадні двері, швейцар скине перед нами кашкета, і я підійду до конторки портьє взяти ключ, а вона чекатиме біля ліфта, а тоді ми зайдемо в ліфт, і він повільно поповзе втору, клацаючи на кожному поверсі, аж поки буде наш поверх, і тоді хлопчик-ліфтер відчинить двері й відступить убік, і вона вийде, а за нею і я, ми підемо коридором, я встромлю