Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

— Що ж, поїхали, мій пупсику! — промовив він з насолодою, беручись за важіль ручного гальма.

«Пупсик» поступово набирає швидкість. Артур бачить, як дідусь, який махає йому рукою, все зменшується і зменшується. А незабаром і весь прекрасний дім, в якому він провів наймиліші тижні свого життя, теж зникає за поворотом.

Тим часом Альфред старанно стежить за павуком, що петляє по кабінету, шукаючи дороги назад. Тільки коли долинув гул авто, пес нарешті втямив, що цей звук означає Артурів від'їзд. Підскочивши на місці, він вибігає на сходовий майданчик і мчить униз, мало не налетівши на Арчибальда. Не гальмуючи, Альфред прослизнув між ногами дідуся, і той, не чекаючи від пса такої гонитви, ледве втримав рівновагу. Перескочивши ґанок, Альфред, не збавляючи швидкості, біжить до воріт.

Покинувши Арчибальдову садибу, авто покотилося ґрунтовою дорогою. Несподівано вздовж неї спалахнули вогні, точніш смолоскипи. Спохмурнівши, батько збавив швидкість: він намагається пригадати, коли тут поставили ліхтарі. Підняти очі і подивитися, звідки взялося світло, йому і в голову не приходить. Але зацікавлення примушує відчинити вікно і виставити голову назовні. В темряві він помітив високі чорні постаті воїнів бонго-матасалаїв. Вишикувавшись на узбіччі, як почесний караул, вони тримають у високо піднятих руках смолоскипи, які ронять на дорогу жовті мерехтливі відблиски.

Артур відразу зрозумів, звідки взялося світло. Вигнувшись на сидінні, він задирає голову якомога вище і дивиться на вогні. Їхнє світло вихоплює із мороку то одне, то інше обличчя в бойовому пофарбуванні. Артуру робиться лячно: а що як батько, побачивши цей почесний караул, з несподіванки кине кермо і авто, втративши рівновагу, звалиться в кювет чи наїде на когось із воїнів?

Та все обійшлося. І вогні бонго-матасалаїв зникли вдалині.

— Що вони тут забули? Вони ж створюють аварійну ситуацію! Хто їм дозволив? — бурчить батько, ніколи не пропускаючи можливості висловити незадоволення.

Авто поринає в нічну темряву. Тепер лишень два жовтих ока освітлюють дорогу, що біжить попереду.

Коли воїни, погасивши смолоскипи, збиралися повертатися до свого намету, на дорогу викотився пес Альфред. Струснувшись, він погнався вслід за авто. Бонго-матасалаї не встигають навіть нічого в нього запитати. Вони довго дивляться, як пес намагається наздогнати свого господаря. Воїни бачать вночі так само добре, як і вдень.

РОЗДІЛ 8

Арчибальд із Маргаритою смутно стоять на ґанку.

— Та не хвилюйся ти за Альфреда, він побігає хвилин п'ять та й повернеться. Він же боїться темряви! — сказала бабуся, беручи дідуся під руку, щоб зайти в Дім..

— Я боюся не за Альфреда, а за Артура, — відповів Арчибальд.

Дідусь зачиняє за собою двері на засув.

— Він бере цю історію близько до серця, а мені не хочеться, щоб хлопчик почувався нещасливим!

Бабуся усміхнулася.

— Артур ще дитина, і це лише перші його амурні страждання. Та не останні! Скільки їх попереду…

Арчибальд зітхнув. Все це йому зовсім не до вподоби.

— А якщо він каже правду? Якщо мініпути й справді в небезпеці? Хіба я не повинен їм допомогти? — знову й знову питає Арчибальд.

Бабуся підійшла до нього і торкнулася руки.

— Арчі! У твого внука дуже багата уява, і він так хоче побачити свою принцесу, що міг навигадувати бозна-що! Щось подібне на історію із рисовим зеренцем, на якому написано листа. Адже ти сам мені казав, що мініпути пишуть листи на листочках дерев, хіба ні?

— Та воно то так, — покірно сказав дідусь, — але жоден павук не зумів би вручити листочок просто в руки Артурові. А рисове зеренце зручніше для транспортування…

У відповідь бабусенька усміхнулася: коли Арчибальд згадує про мініпутів, здається, що він Артурів ровесник.

— Арчі! Мініпутський люд існує понад тисячоліття! Вони змогли вижити в таких катаклізмах! Тому сьогодні мають силу…

— Так… звичайно… слушно кажеш, — поступився Арчибальд.

— Вони змужніли на випробуваннях — і Артур змужніє. — додала Маргарита.

— Так… Але ж вони такі малесенькі! — розпачливо вигукнув дідусь.

Маргарита поцілувала його в чоло.

— І ти туди само! Найменший серед нас — це ти! Ходімо ліпше спати. Ніч — добра порадниця, — сказала бабуся і попрямувала до сходів.

— Я… я піду перевірю, чи добре замкнуто. І зразу ж підіймуся, — відповів Арчибальд.

Махнувши рукою, Маргарита зникає за дверима.

Видно, Арчибальд тільки того й хотів, щоб настала тиша і усамітнення. Він глибоко зітхає, сідає на канапу і намагається розмірковувати. Звісно, Маргарита каже правду. Правда дуже часто на її боці. Напевно, його хвилювання марні і цей лист на рисовому зеренці всього-навсього гра уяви занадто вразливого внука — їхнього обожнюваного хлопчика, непоправного фантазера.

Змирившись, дідусь прямує до сходів, та несподівано відчуває під м'якою підошвою капця щось дрібненьке, але тверде. Він відступив і поглянув донизу. На підлозі лежала крихітна біла кулька. Арчибальд закректав, стаючи на коліна, щоб підняти рисове зеренце. Потім поклав його на долоню, довго обдивлявся і перекидав, аж поки під склом лупи розібрав одне-єдине слово: «Допоможіть!»

— Допоможіть! — розгублено прошепотів дідусь. — То Артур нічого не вигадав? Невже мініпути й справді в небезпеці? Ні, внук би сам не зробив такого дрібного напису. Навіть за допомогою лупи. Отже, геть сумніви! В країні мініпутів сталося щось жахливе.

Артурову матір знову знудило в мішок, який і без того був повен. Батько безперестанку ниє. Думка про материну блювоту заважає йому зосередитися. Ось чому він увесь час накручує неймовірні зиґзаґи, через що жінці ще гіршає.

Артур, як і раніше, стоїть навколішки на задньому сидінні і дивиться через скло. Щоправда, голову він уже не підіймає, бо за вікном немає нічого цікавого, лише вилітають хмари пилюки з-під коліс. Розтривожена пилюка, червоно освітлена задніми фарами, рожевим туманом укутує узбіччя. Мати відчуває, як нудота знову підступає до горла. Мішків уже нема, і вона здійснює план екстреного гальмування.

— Мені здається, що треба зупинитися — попереду бензозаправка, — намагаючись промовляти переконливо, хрипло сказала вона.

— Але в мене ще повно бензину! — відповів батько. — До того ж ці бензозаправки в чистому полі завжди дорожчі, ніж на автостраді.

— Нам потрібно зупинитися не для того, щоб заправитися, а щоб звільнитися! — рознервувалася мати; її бліде обличчя занадто красномовне.

Непокоячись більше за сидіння, ніж за стан дружини, Франсуа таки спинився напроти павільйона техобслуговування. Не маючи більше терпіння, мати майже на ходу вискочила із авто і, затискуючи рота долонями, побігла до туалету.