Читати книгу - "Гра дзеркал"

на авторитет сера Джона Стілвела — мого колишнього шефа. Він працював у Міністерстві внутрішніх справ, доки не вийшов на пенсію, і його вплив був визначальним у розв'язанні нашої проблеми, давши нам змогу розпочати свою справу. Це проблема медичного характеру — саме це ми знову й знову намагаємося довести в різних судах. Психіатрія вступила у свої права під час війни. Це стало єдиним позитивним результатом війни. А зараз, насамперед, я хочу ознайомити вас із нашим головним принципом. Погляньте-но вгору.

Міс Марпл подивилася вгору й побачила великі слова викарбувані над аркою вхідних воріт:

Плекай надію всяк, хто сюди ввійде

— Чи ж не чудові слова? Чи ж це не та нота, на якій ми передусім повинні наголосити? Не треба сварити цих хлопців, не треба карати їх. А суспільство здебільшого тільки про те й думає — як найефективніше їх покарати. А ми хочемо дати їм відчути тут, які вони чудові хлопці.

— Як, наприклад, Едгар Лоусон? — спитала міс Марпл.

— Це справді дуже цікавий випадок. Ви розмовляли з ним?

— Він розмовляв зі мною, — сказала міс Марпл. І додала тоном вибачення: — І я запитувала себе, чи він, бува, часом не божевільний?

Доктор Мейверік весело засміявся.

— Ми всі божевільні до певної міри моя люба леді, — сказав він, пропускаючи її перед собою у двері. — У цьому таємниця людського існування. Ми всі трохи божевільні.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Загалом це був досить виснажливий день. Ентузіазм, за самою своєю природою, може надзвичайно стомлювати людину, подумала міс Марпл. Вона відчувала невиразне невдоволення собою та своїми реакціями. Тут існувала певна система, можливо, кілька систем, але вона ніяк не могла скласти собі чітке уявлення про неї або про них. Вона мала відчуття, що якась невиразна тривога зосереджується навколо патетичної, але досить непримітної особи Едгара Лоусона. Якби лиш їй пощастило знайти у своїй пам'яті схожу паралель.

Вона ретельно розглянула й послідовно відкинула дивну поведінку містера Селкірка з його фургоном доставки, неуважного листоноші, садівника, що працював у понеділок після Трійці, та ще кілька незвичайних випадків, як їй пощастило пригадати.

Щось було не зовсім гаразд із Едгаром Лоусоном — щось таке, чого вона не могла збагнути і що лежало поза спостереженими й очевидними фактами. Але як міс Марпл не напружувала уяву, вона не могла зрозуміти, яким чином це «негаразд», хоч би в чому воно полягало, могло мати стосунок до її подруги Кері Луізи. У заплутаних ситуаціях життя в Стоунігейтсі тривоги та прагнення людей зіштовхувалися між собою. Але жодна з цих тривог, жодне з цих прагнень (знову ж таки, наскільки вона могла бачити) не наштовхувалися на Кері Луїзу.

Кері Луїзу… Зненацька до міс Марпл дійшло, що тепер тільки вона, якщо не брати до уваги відсутньої Рут, користувалася цим ім'ям. Для її чоловіка вона була Керолайн. Для міс Белвер Карою. Стівен Рестарік, звертаючись до неї, називав її Мадонною. Для Воллі вона формально була місіс Сероколд, а Джіна мала звичай називати її просто бабусею.

Чи був якийсь сенс у різних іменах, якими називали в цьому домі Керолайн Луїзу Сероколд? Чи не була вона для всіх якимсь символом, а не реальною особою?

Коли наступного ранку Кері Луїза, трохи тягнучи ноги, підійшла й сіла на садову лаву поруч зі своєю подругою й запитала її, про що вона думає, міс Марпл відразу відповіла:

— Про тебе, Кері Луїзо.

— А що можна про мене думати?

— Скажи мені чесно — що-небудь тебе турбує?

— Мене турбує? — її співрозмовниця здивовано підвела свої сині очі. — Але, Джейн, чому щось має мене турбувати?

— Ну, знаєш, більшість із нас чимось завжди стурбовані. — Очі міс Марпл спалахнули неяскравим світлом. — Я, наприклад, маю свої турботи. Слимаки в кімнатах, труднощі, пов'язані з церуванням білизни, відсутність льодяників, якими я підсолоджую свій джин, настояний на чорносливі. О, безліч усяких дрібниць — мені здається неприродним, якщо тебе взагалі ніщо не турбує.

— Мабуть, і справді в мене є підстави для певної стурбованості, — сказала місіс Сероколд без особливої переконаності в голосі. — Льюїс працює надто багато, Стівен забуває навіть поїсти, працюючи наче раб, у театрі, а Джіна поводиться надто нестримано, але мені ніколи не щастило змінити людей, і я не бачу, як могла б змінити їх ти. Тому яка нам користь від того, що ми турбуємося?

— Мілдред також не дуже щаслива, якщо я не помиляюся.

— О, ні, — сказала Кері Луїза. — Мілдред ніколи не буває щасливою. Вона не була щасливою вже в дитинстві. На противагу Піпі, яка завжди променилася щастям.

— А може, — припустила міс Марпл, — Мілдред має причину не бути щасливою?

Кері Луїза сказала спокійно:

— Через ревнощі? Авжеж, я думаю. Але людям насправді не треба ніякої причини для того, щоб вони почували себе так, як вони почувають. Просто вони так зроблені. А ти з цим не згодна, Джейн?

Міс Марпл на якусь мить пригадалася міс Монкріф, рабиня деспотичної матері-інваліда. Бідолашна міс Монкріф, котра мріяла про подорожі й знемагалa від бажання побачити світ. Пригадалося їй і те, як Сент-Мері-Мід відверто раділо, коли місіс Монкріф нарешті поховали на сільському цвинтарі, й міс Монкріф, маючи невеличкий, але надійний прибуток, нарешті здобула волю. І як міс Монкріф, розпочавши свої омр'яні мандри, змогла добутися не далі, як до Гаєрса, де, пішовши провідати одну з «найдавніший материних подруг», була така зворушена тяжким становищем літньої жінки, хворої на іпохондрію, що скасувала всі свої попередні замовлення на квитки й оселилася на її віллі, щоб знову терпіти від несправедливої лайки. Тяжко працювати й знову мріяли про радощі далеких подорожей і широких обріїв.

Міс Марпл сказала:

— Схоже, ти маєш рацію, Кері Луїзо.

— Звичайно, той факт, що я майже вільна від будь-яких турбот, я почасти завдячую Джоллі. Моїй дорогій Джоллі. Вона прийшла до мене, коли Джонні і я щойно одружилися, і була чудовою від самого початку. Вона піклується про мене так, ніби я дитина й цілком безпорадна. Вона готова зробити для мене все. Іноді мені стає зовсім соромно. Я щиро вірю, що Джоллі готова заради мене когось убити, Джейн. Хіба не жахливо таке припускати?

— Вона, безперечно, дуже віддана тобі, — сказала міс Марпл.

— Вона іноді так гнівається, — сказала місіс Сероколд, засміявшись своїм дзвінким сріблястим сміхом. — Вона хоче, щоб я часто замовляла собі гарний одяг й оточувала себе розкішшю, і вона вважає, що всі повинні мені підкорятися й дбати