Читати книгу - "Шості двері"

— Що… що тобi приготувати?

— Ну, я ж до тебе не їсти прийду! Приготуй менi… яблуко. Одне велике червоне яблуко — таке, як продаються на центральному базарi.

— Гаразд. А ти впевнена, що хочеш цього?

— Звичайно. Не бiйся, — Анна-Марiя торкається рукою до його чуприни, й усе змiнюється у свiтi.

— Тодi бiжу за яблуком! — Миколка дiстає з кишенi маленьке кругле люстерко й розламує його об пiдвiконня на двi частини. — Ось твiй пароль. Як сказав один поет: «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо!»

Анна-Марiя бере свiй осколок i їй здається, що подiбне вже колись вiдбувалося… Але де, коли?…

Миколка вже встиг перескочити через двi сходинки, але знову повернувся до Анни-Марiї:

— Послухай… Я, звичайно, не зовсiм тобi вiрю… Але… може… поцiлуємось?

— Чом би й нi?…

I Миколка цiлує її. I замiсть забуття, запаморочення чи iнших захопливих вiдчуттiв, про якi так часто й багато говорили однокласницi, Анну-Марiю розбирає неймовiрна цiкавiсть. Вона величезна, вона розпирає зсередини i, можливо, саме вiдтепер стає для неї рушiйною силою, котра й визначатиме майбутнє…

— Все! Помчав! Я дiстану тобi найбiльше яблуко у свiтi! — пошепки кричить Миколка. — Завтра прогуляємо школу. Приходь удень — мої їдуть iз самого ранку. Вiн перестрибує через сходинки, за мить унизу грюкають дверi пiд'їзду.

***

— … бiг кудись, як навiжений… Який жах! Така страшна доля… — долинає з кухнi чиясь приглушена розмова. Анна-Марiя дивиться на годинник — рiвно сьома. Мачуха вже стоїть на порозi, готова йти на роботу, i з кимось неголосно розмовляє. Крiзь сон Анна-Марiя впiзнає голос сусiдки тiтки Валi. — Треба буде ввечерi зайти, допомогти…

Сьогоднi Аннi-Марiї нема куди квапитися, i вона натягує ковдру на голову. Нехай сьогоднi Олекса сам розiгрiває собi снiданок, якщо хоче, а вона буде спати. А потiм помиє голову, одягнеться i прикинеться, що йде з будинку. I нiхто не дiзнається, що попрямує вона не далi вiд другого поверху, пiде на побачення, як найостаннiша грiшниця. «Так-так, — думає Анна-Марiя, — все повинно бути саме так. Майже випадково, майже мiж iншим. Щоб не було потiм вульгарних очiкувань, фантазiй та iнших рожевих сиропiв. I нiяких освiдчень…» Хоча навряд чи Миколка утримається вiд освiдчення…

Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.

— Вставай! — каже вiн. — Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!

Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер — мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.

— Ти брешеш! — скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. — Iди геть! Iди! — кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги — ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина — i нема». Але ж людина — не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами — невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер — де вони, цi вуста?…

Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…

Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:

— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!

Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.

— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!

«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…

Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…

А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди,