Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

Сюзанна із сумнівом похитала головою.

— Перевіряти комбінації — це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаєтеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варіацію. NDAKOTA — надто легкий різновид.

— Можливо, — погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзанні. — Ось погляньте на це.

Сюзанна прочитала напис. І відразу ж збагнула хід думок боса. На папері виднілася електронна адреса Північної Дакоти:

[email protected]

Саме літери ARA впали в око Сюзанні. ARA означало American Remailers Anonymous — загальновідомий анонімний сервер.

Анонімні сервери мали популярність серед тих користувачів Інтернету, що хотіли зберегти в таємниці свої дані. За певну плату ці компанії-посередники в процесі пересилання повідомлень захищали конфіденційність відправників електронної пошти. То було як номерний поштовий ящик — його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого імені та адреси. Компанія, що обслуговувала сервери, отримувала електронні повідомлення, адресовані псевдонімам, а потім пересилала їх на справжню адресу клієнта. Контракт зобов’язував таку компанію ні за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачів.

— Це не доказ, — мовив Стретмор, — але згоден — це досить підозріло.

Сюзанна кивнула, несподівано відчувши більшу довіру до аргументів боса.

— Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Північну Дакоту, бо особисті дані цього типа і його адреса захищені анонімним сервером?

— Саме це я і хочу сказати.

Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливі варіанти.

— ARA обслуговує головним чином електронні адреси у Сполучених Штатах. Гадаєте, що ця Північна Дакота десь неподалік?

Стретмор стенув плечима.

— Може, і так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролі по різні боки Тихого океану. Якщо він зробив так навмисне, це досить розумний крок.

Сюзанна замислилася. Вона мала сумнів, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрім дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскільки їй було відомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.

— Північна Дакота, — задумливо мовила вона, і її тренований інтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливі значення цього псевдо. — А про що йдеться в його електронних повідомленнях, адресованих Енсею Танкадо?

— Навіть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихідні і-мейли Танкадо. Наразі все, що ми маємо про Північну Дакоту, — це його анонімну адресу.

Сюзанна знову замислилася, а потім спитала:

— А чи не може бути, що це трюк?

Стретмор здивовано звів брови.

— Який іще трюк?

— Танкадо міг посилати фальшиві повідомлення на підставну адресу, сподіваючись, що ми про неї довідаємося. Якщо переконати нас у тому, що він перестрахувався, то можна й не ділитися ні з ким паролем. Цілком можливо, що він працював сам-один.

Стретмор розсміявся.

— Хитра задумка, за винятком одного. Він не користувався жодною зі своїх звичних домашніх чи бізнесових інтернет-адрес. Танкадо заходив до університету Дошиша й користувався їхнім базовим комп’ютером. Вочевидь, він мав там адресу, і саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секреті. Ця адреса — дуже добре захована, і я надибав на неї абсолютно випадково. — Стретмор на мить замовк. — Тому... якщо Танкадо хотів, щоб ми виявили його пошту, то чому ж він тоді користувався секретною адресою?

Сюзанна замислилася над цим запитанням.

— А може, він користувався секретною адресою, щоб ви не здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неї, подумали, що вам поталанило. І це додає довіри його фальшивим і-мейлам.

Стретмор хихотнув.

— Вам слід було оперативником працювати. Гарна ідея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надіслав Танкадо, приходила відповідь. Танкадо писав, а його напарник — відповідав.

Сюзанна спохмурніла.

— Досить переконливо. Отже, ви стверджуєте, що Північна Дакота — це реальна людина.

— Боюся, що так. І ми маємо цю людину знайти. Причому — тихо, без шуму й пилу. Якщо напарник Танкадо запідозрить, що ми йдемо по його сліду, нам — гаплик.

Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навіщо Стретмор її викликав.

— Дозвольте висловити здогадку, — сказала вона. — Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справжню особу Північної Дакоти?

Стретмор стримано всміхнувся.

— Міс Флетчер, ви читаєте мої думки.

Коли йшлося про детальний і ретельний пошук в Інтернеті, ідеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рік тому одному з високопосадовців Білого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоїсь анонімної адреси. АНБ попросили знайти цього добродія. Хоча Агентство національної безпеки було досить впливовою організацією й могло вимагати в транзитної компанії розкрити справжнє ім’я користувача, воно вирішило застосувати тонший метод — метод слідопита.

Сюзанна створила тоді маяк-покажчик, замаскований під електронне повідомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанія, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фіксувала інтернет-координати реальної адреси й пересилала їх назад до АНБ. А потім самознищувалася й безслідно зникала. Після створення цієї програми анонімні дописувачі перетворилися на обридливих мух. Принаймні для АНБ.

— Ви зможете його знайти? — спитав Стретмор.

— Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?

— Ну, взагалі-то... — нахмурився бос. — Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотів, щоб про цю справу знав хтось іще, окрім мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слідопитів», але ви написали цю бісову штуку однією з отих нових гібридних мов; тому в мене нічого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала мені якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирішив залучити до справи вас.

Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.

— Я цим займуся, — сказала вона, підводячись. — Піду до свого термінала.

— А скільки приблизно це займе у вас часу?

Сюзанна зупинилася й замислилася.

— Ну, це залежить від того, наскільки