Читати книгу - "Собака Баскервілів"

станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв візок, запряжений парою невисоких, міцних конячок. Наш приїзд, мабуть, був тут великою подією, адже й сам начальник станції, і носії — всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це була мила сільська місцина, але, на свій подив, біля виходу з платформи я побачив двох солдатів у темних мундирах, які стояли, спираючись на карабіни, і пильно дивилися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з вилицюватим обличчям, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широкою білою дорогою. Обабіч неї здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки з гостроверхими дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, на обрії вечірнього неба вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, яка переривалася гострими вершинами лиховісних пагорбів.

Наш візок завернув на бічну дорогу, і ми стали підніматися глибокими коліями, прокладеними сторіччя тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі й вологі мохи. Папороть з бронзовим відтінком і листя ожини поблискували в променях призахідного сонця. Далі на підйомі ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, що стрімко бігла між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, й річка звивалися долиною, яка густо заросла дубняком і соснами.

На кожному повороті Баскервіль захоплено скрикував, з цікавістю роззирався навсібіч, і закидав нас незліченними запитаннями. На його погляд, тут усе було прекрасно, але я не міг позбутися смутку, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я з явними слідами осені. Жовте листя злітало на землю й, кружляючи, килимом устеляло стежки.

Стукіт коліс нашого екіпажа поступово стих, потонув у густому шарі запорошеної трави. «Сумні дарунки кидає природа під ноги новому власникові Баскервіль-Холу!» — подумав я.

— Погляньте! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?

Перед нами піднімався крутий схил, порослий вересом, — перший провісник близькості торф’яних боліт. На вершині цього схилу, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Перкінсе, що це означає? — запитав доктор Мортімер.

Наш візник повернувся на козлах:

— З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його розшукують. Виставили вартових на всіх дорогах, на всіх станціях, та поки намарно. Тутешній народ вельми цим незадоволений, сер.

— Чому? Адже тому, хто наведе на слід, виплатять п’ять фунтів.

— Так-то воно так, сер, так тільки на п’ять фунтів надії мало, правдоподібніше, що він тобі переріже горло. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь дрібний злодюжка.

— Хто ж він?

— Селден, який скоїв убивство в Ноттінґ-Хіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, оскільки свого часу Шерлок Холмс розслідував її, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаткою безцільного звірства, яким вирізнялися дії цього нелюда. Злочин був настільки дивовижним, що в суддів зародилися сумніви в осудності Селдена, і тому його страту замінили ув’язненням. Візок піднявся на пагорб, і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт. Подекуди на них виднілися дольмени[8] з уламків скель і кам’яних стовпів. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, на сумній гладіні цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, які вигнали його зі свого товариства. Ще цього бракувало, щоб примножити те похмуре, що причаїлося в голій пустелі, яка розстелилася перед нами, у рвучкому вітрі й сірому небосхилі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто.

Родючі місця залишилися під нами. Ми озирнулися — промені призахідного сонця перетворювали дзюркотливі струмочки на золоті стрічки, горіли на спушеній плугом землі й густих чагарниках. Дорога, що перетинає червонясто-оливкові перевали з величезними валунами, ставала дедалі занедбанішою й суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нами постала схожа на глибоку чашу долина з хирлявими дубами й соснами, покрученими й погнутими вітром, який нуртує тут споконвіків. Над деревами височіли дві високі, стрункі вежі. Наш візник указав на них батогом.

— Баскервіль-Хол, — сказав він.

Господар маєтку звівся у візку на повен зріст — щоки в нього розпашіли, очі спалахнули вогнем. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастих чавунних воріт з двома колонами, вкритих мохом та увінчаних кабанячими головами — гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок брамника був старий, з оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будівля — перший плід, принесений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами йшли два ряди високих старих дерев; їхнє гілля утворювало в нас над головами похмуре склепіння. Стукіт коліс знову потонув у шурхоті листя. Баскервіль здригнувся, вдивляючись у довгу, темну алею, в кінці якої виднілися примарні обриси будинку.

— Це сталося тут? — тихо запитав він.

— Ні, з іншого боку, у тисовій алеї.

Молодий спадкоємець похмуро озирнувся.

— Мене анітрохи не дивує, що дядько, живучи тут, постійно чекав якогось лиха, — сказав він. — Тут кого завгодно пройме страх. Зачекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте цих місць! Біля входу горітимуть ліхтарі Едісона й Свана[9] по тисячі свічок кожний.

За алеєю відкривався широкий газон і, оминувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я міг роздивитися лише масивний фасад і терасу. Все було оповите суцільним плющем, який залишав відкритими тільки віконні амбразури та овали гербів. Дві стародавні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будинку. Праворуч і ліворуч до них прилягали два крила з чорного граніту, прибудовані пізніше. Крізь вікна з густими рамами на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом з високими трубами здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холу!

Високий чоловік виступив з тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята візка. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.

— Сер Генрі, ви не заперечуватимете, якщо я поїду додому? — сказав доктор Мортімер. — На мене чекає дружина.

— Зостаньтеся, повечеряйте з нами!

— Ні. На жаль, не можу. Справ, мабуть, чимало назбиралося. Я б залюбки сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це ліпше за мене — він чудовий гід. Бувайте здорові! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень або вночі, не соромтеся посилати за мною.

Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї; важкі двері зачинилися за