Читати книгу - "Фаворит"

Скромний і тихий похорон Білла відбувся раненько в п’ятницю. Присутні були тільки найближчі родичі та друзі. Підпираючи труну плечем і подумки прощаючись із побратимом, я певен був, що не знайду собі спокою, поки не відомщу. Як саме, це поки що навіть мені не уявлялося, та прийде час, клявся я, обов'язково настане рішуча хвилина, коли я здійсню свою обітницю.

Сестра Сцілли приїхала на похорон і збиралася побути два-три дні. Я не пішов до них на обід — наступного дня відбувалися перегони, слід було подбати про належну форму, а також відсидіти у своїй лондонській конторі кілька годин, аби залагодити дрібнички із страхуванням та митом на перевезення кількох барж мідної руди.

Службовці були досить кваліфіковані, й мені зоставалось лише домовлятися з Юджем, моїм заступником, про сякі-такі справи, давати вказівки й затверджувати складені ним плани, а потім підписувати силу-силенну всіляких папірців. Це відбирало в мене не більше трьох днів. Щосуботи я писав звіти батькові. Він пропускав мої докладні описи всіляких змагань і чемпіонатів, а зосереджував всю свою увагу на стані справ та на тому, що я збираюся робити в майбутньому.

Ці звіти стали якоюсь часткою мого життя вже протягом десятьох років.

«Шкільні завдання не втечуть, — казав батечко, — тобі важливіше знати всі таємниці й закапелки того королівства, яке ти згодом успадкуєш». З цією метою він завжди приносив додому купу паперів і змушував мене над ними пріти. I, скінчивши школу, я міг з першого погляду визначити світові ціни на сировину, хоч ні найменшого уявлення не мав, приміром, про те, як одрубали голову Карлові I.

У п'ятницю надвечір я чекав Кет, щоб разом пообідати. Без важкої куртки й фетрових чобітків, які були на ній у Пламптоні, вона виглядала ще принаднішою. Червона сукня, проста, але дуже дорога, рівне волосся, що спадало на плечі, мовби створювали навколо неї якесь дивне сяєво, що, здавалося, линуло від її внутрішнього вогню. Вечір минув весело і, принаймні для мене, задовільно. Ми їли, танцювали, вели тиху, милу розмову.

Коли легенько пливли в повільному ритмі танцю, Кет раптом порушила задуму:

— Я бачила в газеті кілька рядків про доскіпування щодо смерті вашого друга…

Я доторкнувся губами до її духмяного волосся, що так солодко пахло.

— Нещасний випадок, — одказав я. — Хоч я цьому не вірю.

— Так? — підвела очі Кет.

— Я розповім вам, коли знатиму все до кінця, — мовив я, милуючись її красивою шиєю. Як дивно, думав я, що можна одразу перейматися такими двома різними почуттями: задоволенням, що під таку музику тримаєш в обіймах Кет, і гострим співчуттям до Сцілли, яка десь там змагається зі своєю самотністю за вісімсот миль звідціля, на холодних пагорбах Котсуолда.

— Розповідайте… — спалахнула цікавістю Кет. — Коли це не випадок, то що?

Я вагався. Мені не хотілося, щоб груба реальність порушила чари нашої зустрічі.

— Ну ж бо! — підганяла вона. — Я просто вмираю од цікавості.

Отоді я й розповів про дріт. Це так вразило її, що ми зупинилися в танці, й люди почали наштовхуватися на нас.

— Боже! — вигукнула вона. — Як це гидко й підло…

Вона хотіла знати, чому слідчий виніс таке рішення.

Я пояснив, що дріт був єдиним доказом, а коли він зник, то як же можна все пояснити…

— Я не можу заспокоїтися, що люди, які вчинили таке, уникнуть кари.

— Не уникнуть, даю вам слово,

— Це добре, — схвалила вона. I ми знову похитувались у такт музиці. Я обійняв її, і ми більше не згадували про Білла.

Того вечора мені здавалося, що мої ноги зовсім ослабли, — так тряслися від збудження коліна, але Кет ніби нічого не помічала, вона була дотепна, щира й весела і аж нітрохи не сентиментальна.

Коли я допомагав їй сісти в машину, надіслану з Сассекса дядечком Джорджем, то відчув, як боляче — любити. Я був аж надто збуджений, пойнятий тривогою, бо чомусь вважав, що її почуття значно слабші од моїх.

Я знав, що кращої дружини мені не треба, і терзався, чи ж вона мене покохає.

Вранці я поїхав на перегони в Кемптон-парк. Біля вагарні зіткнувся з Деном. Ми погомоніли про се про те — звичайні жокейські теревені. Нараз Ден запитав:

— Ти зустрічався вчора з Кет?

— Так.

— Куди ви їздили?

— До «Рівер-клубу»… А де ви з нею були?

— Теж у «Рівер-клубі».

Я лиш удавано засміявся.

— Тоді ми квити.

— А вона запрошувала тебе в гості до дядечка Джорджа? — підозріло спитав я.

— Їду туди сьогодні після перегонів — розреготався Ден. — А ти?

— Я — наступної суботи, — спохмурнів я. — Вона, мабуть, просто нас морочить.

— Нічого, я витримаю. — Він ляснув мене по плечу. — Не сумуй, усе буде гаразд.

I, посміхаючись, зайшов до вагарні.

Того дня не було жодних пригод. Я скакав на своїй чорній кобилі у заїзді з молодняком, і Ден випередив мене на два корпуси. Потім ми разом пішли до автомобільної стоянки.

— Як почуває себе місіс Девідсон? — запитав Ден.

— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.

— Вічний кошмар жокейських жінок.

— Атож.

— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.

— Кет? — запитав я.

— Можливо… А ти проти?

— Так, — якомога лагідніше відказав я. — Проти, та ще й дуже.

Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.

— Бувай, друже, — кивнув він. — Подробиці листом.

Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.

Я сів у свій блакитний «лотос» і скерував у напрямку дому.

У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.

Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.

— Ви щось петраєте в моторах?

— Мабуть, стільки ж, як і ви, — осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока. — Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі