Читати книгу - "Fata Morgana"

По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:

- Пiшов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..

Але щось воно було так, та не так.

Пiдпара повертався сердитий.

- Чорт його знає, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже менi тi верховоди… Голота! тьху!..

Пiд бровами у нього лягала тiнь.

Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.

Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.

- От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..

Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.

- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.

- Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.

- Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?

Пiдпара сердивсь.

Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.

- Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!

Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.

- Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…

- Буде й така… нащо грошi втрачати…

"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка.

По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.

Гафiйцi робилось страшно.

***

Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.

- Чули, пан не хоче набавить цiну…

- Звiдки ти знаєш?

- Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.

- Що ж пан?

- Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.

- Так. Що ж нам тепер?

Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:

- Бастувать будем.

- Не схочемо ми, наймуть ямищан.

- Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.

Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.

Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.

Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.

Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.

- Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.

I затиснула сухi, зiв'ялi губи.

- Не дiжде. Хай сам собi жне.

- Коли ж стерня коле…

Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.

Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.

- Затявся пан, держiмось i ми.

- Проти громади нiчого не зробить.

- Не присилує жати.

- Авжеж.

- Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.

А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.

- Чули?

- Та чули.

- Ну, що ж?

- Як люди.

- Бастують.

- Коли бастують, то й ми пристанем.

А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.

***

Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч - двiр.

Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.

- Бачите, Хомо, що з мене зробили.

Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.

- Куди я тепер? До чого, як нема рук?

- Х-ха!

- Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.

Хома мовчить.

- Що ж менi - пропадати?

- А пропадеш.

- Де ж правда на свiтi?

- Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.

- Живий не хоче гинуть.

- Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.

Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:

- З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…

- А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!

Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. - Бачиш отих, що там! - Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.

- Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…

- Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…

Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.

- Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…

Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче