Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

Юрко стояв як скам'янілий, тримав за руку заплаканого Санька і мовчки дивився на пароплав, який на очах ставав усе меншим і меншим. Галя голосно схлипувала, витирала хусточкою заплакані очі. І тільки мама не плакала, очі в неї були сухі, ніби виболені. Вона, завжди привітна, весела, за ці дні дуже змінилася, обличчя в неї стало надто зосередженим, тривожним і водночас рішучим.

Потім все на кораблі злилося в одну темну пляму — і вже не видно на палубі ні чоловіків, ні човна, що стояв прикритий брезентом на високому борту. Пароплав танув на очах, перетворювався на невеличку, ледь видиму цятку. Та ось і вона зникла в голубому тремтливому мареві. Тільки дим, як прозора, невеличка хмарина, все ще снував на обрії. Невдовзі вітер розвіяв чорно-сині смугасті пасма, і не стало ніякого сліду від пароплава.

Юркове обличчя вже було сухе, і він перевів погляд на своїх. Дивлячись на відразу постарілу матір, на Галю, на малого Санька, хлопець боляче відчув, що прийшло страшне, ще незнане горе, і це тільки початок великого і кривавого лиха. Але водночас Юрко збагнув, що ось одразу на нього лягає відповідальність за Санька, Галю, матір. Тепер він мусить стати їхнім захисником і порадником.

Першими ознаками війни тут, у Жовтневому, були тільки сумні й мовчазні постаті жінок і дітей, котрі щойно провели на фронт своїх рідних. А десь там, на заході, вже палають міста, села, сунуться по нашій землі танки фашистів. Щоправда, й на берегах Прип'яті, десь у лісах, шастають ворожі диверсанти, казала ж Віра Миронівна, що гітлерівці скинули десант в Погребищанському лісі, а Іван Гончар розповідав про фашистських диверсантів на Васильківських Дачах. І в їхньому селі затаївся ворог. Він знає таємницю замку і звідти, очевидно, вів радіопередачі. Треба негайно встановити, хто це там господарював, хто залишив газету з підкресленнями червоним олівцем, зберігає там зброю. Сьогодні піде Юрко в район, розповість лейтенанту Вершині про підземелля, виконає татове доручення. Треба якнайскоріше забрати звідти зброю і впіймати того вовкулаку, який внадився в підземелля.

Розділ четвертий

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ УСКЛАДНЕННЯ

Берегові мовчки поверталися додому. Зайшли на своє подвір'я і нерішуче зупинилися перед ґанком, не зважуючись зайти до хати. Зараз вона здавалась непривітною, спорожнілою. Не було батька…

Мати підійшла до Юрка, обняла і, як маленькому, витерла сльози.

— Не плач, Юро, не треба. Будемо чекати нашого тата, і він повернеться. Я вже проводжала його колись на громадянську, і він повернувся додому живий і здоровий.

Мати торкнулася Юркового чола і скрикнула:

— Ой, лишенько, та ти ж увесь гориш! Як же я зразу не помітила… Лягай, треба поміряти температуру.

Температура справді була висока, і мати докорила Юркові:

— Мабуть, знову купався в ставку і застудився. Покличу Оксану Василівну, хай огляне тебе…

Фельдшерка Оксана Василівна працює в Жовтневому вже років з двадцять. Юрко дуже шанує цю жінку, під час громадянської війни вона була медсестрою в Червоній Армії.

Фельдшерку в селі поважали, бо до людей вона була добра, чула, не було жодного випадку, щоб Оксана Василівна не допомогла хворому.

Юрко повертався в ліжку, важко зітхав, отак несподівано застудитися. Дуже холодна вода в затоплених льохах. У парку багато дерев, вони затіняють льохи, і вода в них майже не нагрівається. А з Іваном вони таки довго бовталися в тій ковбані. Але ж і зброї дістали чимало. Буде тепер у батальйоні станковий кулемет і гвинтівки зараз не зайві.

Ось до хати зайшла з мамою й Оксана Василівна. Довго вона слухала Юрка, то до грудей, то до спини прикладаючи холодну трубку. Її русяві, аж золотисті брови хмурились, і нарешті вона запитала:

— Де ж це ти, Юрку, вмудрився так застудитися?

Юрко промовчав, не будеш же розповідати, що пірнав на дно затопленого підземелля, довго кис у холодній воді.

— Боюсь, — продовжувала фельдшерка, — коли б не було запалення легень. У боку коле?

— Коле…

— Треба ставити банки, — порадила матері,— а потім побачимо, може, доведеться везти в район і в лікарню класти.

Оксана Василівна дістала з сумки коробочку, поклала її на стіл, сказала:

— По одній таблетці тричі на день. Пити гаряче молоко, чай з малиною та липовим цвітом і лежати, поки не спаде температура. Завтра вранці зайду.

Оксана Василівна пішла, а Юрко випив ліки і заснув. Прокинувся він аж увечері наступного дня. Біля нього сиділа змарніла мати і прикладала до чола холодний компрес. Побачивши, що Юрко прийшов до тями, стривожено запитала:

— Як ти себе почуваєш, голова не болить?

— Не болить, мамо, — кволим голосом відповів Юрко, — тільки боляче дивитися, очі ніби запорошені. І в грудях трохи поболює, але загалом краще…

— Температура в тебе була висока, ледве збила компресами.

— Що там на фронті, мамо, — нетерпляче запитав Юрко, — не прогнали наші фашистів?

— Недавно передавали, — ухильно відповіла мати, — що тривають тяжкі бої, Червона Армія стримує наступ фашистів. — Мати поправила подушку, дбайливо прикрила Юрка ковдрою:

— Ти не хвилюйся, відіб'ють наші фашистів.

Потім Юрко пив гаряче молоко, ковтав зелені таблетки.

— Дід Захарко приходив, — все розповідала мама, — приніс зілля, казав, що твою хворість від нього як рукою зніме. Я вже поставила зілля паритися в піч. І Оксана Василівна приходила, слухала, нема, каже, в тебе запалення, а тільки сильна простуда. Доведеться з тиждень полежати. — Вона допитливо поглянула на Юрка, запитала: — Де ж це ти так застудився? І Гончар заслаб. Поклали в лікарню з запаленням легенів. Чи не разом, бува… ви розживалися на такі болячки?..

— У льохи пірнали, — признався Юрко, — в ті, що під Білою вежею…

— Чого ж ви туди пірнали? — здивувалася мати.

— Зброю шукали.

— Яку зброю?

— Кулемет там лишився, гвинтівки — ми й дістали їх. А вода холодна в затінку.

— Марив ти цілу ніч, — злякано мовила мати, — аж слухати було страшно. Все про підземелля говорив, про Тимофія Кушніра, розіп'ятого на кам'яній стіні, про якийсь портрет молодої дівчини у волошковому вінку, про шафи з книжками… І кликав тата… Пригадалися тобі бабусині розповіді.

Прохворів Юрко цілий тиждень і ледве діждався довгожданого дня, коли Оксана Василівна дозволила вийти з хати.

— Тільки, козаче, — попередила, — побережися. Поки що не купайся