Читати книгу - "Крижана принцеса"

Анніка раніше не мала жодних проблем на роботі, але тепер, під керівництвом Мельберґа, усе змінилося. Цей чоловік не тільки постійно поводився нахабно, а й уважав себе Божим даром для жінок, і Анніка була тією людиною, яка найпершою відчула всі його вибрики на собі. Сумнівні натяки, щипки за сідниці та двозначні коментарі були лише часткою того, що їй доводилося витримувати на робочому місці. Однак найогиднішою рисою, на її думку, була його жахлива зачіска, яку той робив, аби приховати свою лисину. Він відростив волосся до такої довжини, якої його працівники зроду не бачили, і зробив таку укладку, що найбільше була схожа на покинуте вороняче гніздо.

Вона затремтіла від думки, який вигляд має його волосся без зачіски, але, на щастя, їй ніколи не траплялося бачити це на власні очі.

Їй було цікаво, чого саме хотіли працівники відділу судової медицини. Ну, згодом вона дізнається про це. Дільниця невелика, і вся інформація поширювалася вже за годину.

Бертіль Мельберґ почув гудки, спостерігаючи, як Анніка виходить із кімнати.

Неймовірно гарна баба. Міцна, струнка й однаково округла в потрібних місцях. Світле довге волосся, високий бюст і гарні сідниці. Шкода тільки, що завжди вдягнена в довгу спідницю та просторі блузи. Можливо, йому варто сказати їй, що трохи обтисліший одяг — це те, що треба. Як шеф він має право на власну думку щодо одягу персоналу. Тридцять сім років… Він довідався про її вік, подивившись особову справу. Вона молодша від нього на понад двадцять років, і це було якраз у його смаку. Про старих відьом нехай дбає хтось інший. Його цікавили молоденькі. Зрілий, досвідчений, міцної статури — жоден диявол і гадки не матиме, що з роками його волосся трохи потоншало. Він обережно доторкнувся рукою до голови. О, так, волосся було там, де треба.

— Торд Педерсен.

— Так, привіт. Це комісар Бертіль Мельберґ із поліцейської дільниці в Танумсгеде. Ти шукав мене.

— Так, усе правильно. Я в справі вбивства, яку ми отримали від вас. Жінка на ім’я Александра Війкнер. На перший погляд здавалося, що це самогубство.

— Та-а-ак.

Педерсен замовк. Мельберґа розпирало від цікавості.

— Учора було проведено розтин трупа, і тепер немає сумнівів у тому, що це не може бути самогубством. Хтось убив її.

— Ох, чорт!

На емоціях Мельберґ знову перекинув чашку з кавою, і рідина розлилася на письмовий стіл. На сорочці з’явилася чергова пляма.

— Як ви з’ясували це? Маю на увазі, чи маєте якісь докази того, що це вбивство?

— Я можу зараз же надіслати факсом протокол розтину, але не впевнений, що ви все зрозумієте. Натомість можу надати вам коротке резюме найважливіших пунктів. Зачекайте хвилинку, я лише візьму окуляри, — сказав Педерсен.

Мельберґ чув, як він шукає окуляри, і нетерпляче чекав на нову інформацію.

— Так, ми маємо ось що. Жінка, тридцять п’ять років, у прекрасній фізичній формі. Але це ми вже знали й до розтину. Жінка померла приблизно тиждень тому, але, попри це, її тіло в дуже гарному стані, передусім завдяки низькій температурі в кімнаті, де воно лежало. Крига навколо нижньої частини тіла також сприяла його збереженню.

Гострі порізи на обох зап’ястках зроблено бритвою, яку також було знайдено на місці злочину. Ось із цього й почалися мої підозри. Обидва порізи однаково глибокі та прямі, і це дуже незвично, — навіть наважуся сказати, що таке не трапляється у випадках самогубства. Розумієш, через те, що ми володіємо краще або правою, або лівою рукою, виходить так, наприклад, що поріз на лівій руці пряміший та сильніший у правші, аніж поріз на правій руці, коли людина застосовує «не ту» руку, скажімо так. Я дослідив пальці на обох руках, і мої підозри підтвердилися. Одне лезо бритви неймовірно гостре, тому під час застосування залишає переважно мікроскопічні маленькі порізи. Але в Александри Війкнер такого не було. Навіть це вказує на те, що хтось інший порізав її зап’ястки, імовірно, для того, щоб видати це за самогубство.

Педерсен на мить замовк і знову сказав:

— Тоді я запитав себе: як людина може це зробити так, щоб жертва навіть не чинила опору? Але висновки токсикологічної експертизи дали мені відповідь на нього. У крові жертви знайдено залишки сильного снодійного.

— Що це доводить? Хіба вона не могла сама випити снодійне?

— Звичайно, такий варіант теж можливий. Але сучасна наука, на щастя, забезпечила судову медицину великою кількістю незамінних засобів та методів. Один із них полягає в тому, що сьогодні ми можемо дуже точно вирахувати час дії різних лікувальних препаратів та отрут. Ми кілька разів проводили аналіз крові жертви й постійно мали однаковий результат: Александра Війкнер не могла сама порізати вени, оскільки її серце зупинилося внаслідок крововтрати й вона довго була непритомною. На жаль, я не можу надати тобі докладнішої інформації щодо часу — цього наука ще не досягла. Але немає сумнівів у тому, що це вбивство. Сподіваюся, що ви справді зможете розібратися в цьому. Ви маєте не так багато справ з убивствами у вашому районі, чи не так?

У голосі Педерсена звучав сумнів, який Мельберґ негайно сприйняв як критику, спрямовану на нього особисто.

— Так, ти маєш рацію: у нас немає великого досвіду в цьому тут, у Танумсгеде. На щастя, зовсім випадково тут опинився я. Моє справжнє робоче місце — в управлінні поліції Ґетеборґа, і завдяки моєму багаторічному досвіду такої роботи ми, без сумніву, зможемо провести розслідування вбивства й тут. І місцеві поліцейські матимуть шанс побачити, як виконують справжню поліцейську роботу, тож будьте певні: ми швидко розкриємо цей злочин. Повірте моїм словам.

Цим помпезним просторікуванням Мельберґ точно дав зрозуміти судовому лікареві Педерсену, що той розмовляє не з якимось дитям. Лікар завжди удавав важливу персону. Але Педерсен уже виконав свою частину роботи й тепер настав час братися за розслідування професіоналам.

— О, ледве не забув… — У судового лікаря відібрало мову від такого хизування поліцейського, і він розповів про ще дві речі, які вважав важливими. — Александра Війкнер