Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А де мала? Ти що забув її забрати?! — Віола схвильовано забігла до кімнати-кабінету.
Андріан сидів у навушниках перед монітором і дивився якийсь фільм. Віола схопила його за плече.
— Де Ориня, Андріане?!
Він оглянувся. Зміряв її поглядом і звів брову, зауваживши її заболочене взуття.
— Ти мене чуєш? Мала ще в садку? — нетерпляче скрикнула.
— Не кричи. Риську забрав брат. Малий Сидір скучив за нею, — відповів так, наче це відбувалося в сусідній кімнаті.
— А мені ти не хотів про це раніше сказати?
— А що це змінило б? — запитав байдуже.
— Я все ж таки мама. І повинна знати, які ти маєш плани щодо нашої доньки. Ми повинні це обговорювати, — різко пояснила Віола, набираючи номер телефону швагра і одночасно роздягаючись.
Та Андріан цього вже не чув. Він знову пірнув у світ кіно.
На кухні стояла гора брудного посуду, валялися обгортки від цукерок, стояла відкоркована пляшка коньяку. Чоловік ніколи не мив і не прибирав за собою. Само собою розумілося, що це не входило до його обов’язків. Скільки Віола не намагалася викликати його на розмову про поділ хатньої роботи, завжди уникав цієї теми, а коли і вдавалося з ним поговорити, то він погоджувався з паритетом у цих питаннях, але ніколи його не дотримувався.
— У нас є якийсь привід? — Віола підійшла до чоловіка з напівпорожньою пляшкою «Хенесі».
— Я почав новий великий проект. Держзамовлення, — відповів той, відтуливши одного навушника. — Там торт у холодильнику і фрукти.
— Рада за тебе, — сказала Віола.
Спочатку вона хотіла поцікавитися, чому він не дочекався її, але передумала. Давно відчувала його відсторонення і дискомфорт у її присутності. Розвернулася і пішла наводити лад на кухні.
— В Орині все добре? — раптом гукнув чоловік.
— Так. Вони запрошували нас у гості. Завтра, — коли будемо забирати малу, — кинула у відповідь Віола, але він, зробив вигляд наче не почув, жодної реакції.
Віола завершила прибирання, і вмостившись на дивані перед телевізором у квадратному коридорі, що слугував їм залою, почала перемикати канали, вишукуючи щось цікаве.
Рідко мала можливість спокійно подивитися кіно. Страшенно любила мелодрами, за їх близькість театральному мистецтву та глибину почуттів. Та на жаль, транслювалися лише одні триллери і фантастика з мордобиттям, з калюжами крові, що витікали з продірявлених людських і зовсім нелюдських тіл. Вона знайшла канал «Культура» і занурилася у старе чорно-біле, радянське кіно. Йшли «Дівчата». Добрий наївний фільм, де навіть зловредна антигероїня виглядала неоковирною добрячкою на тлі нинішніх улесливо-хитрих звабниць-убивць.
Віола не помітила як швидко прийшла ніч. Андріан усе ще сидів за монітором. Поруч нього стояла та ж сама пляшка з кухні, але вже напівпорожня. Вона навіть не зауважила, коли він за нею ходив.
— Ідеш спати? — поцікавився він.
— Так, вже пізно.
— Я теж зараз прийду.
Знала, що означають ці слова. Була чоловікова дружина, як казала їй мати. Усе було закономірно. Раз йому так треба, отже і їй теж. Має скоритися, усе нормально. Хіба це важливо, що їй, здасться, байдуже. Хіба її про це запитують. Хіба це комусь треба, що їй не треба. Втомлена, засмучена…
Андріан приходить до їх «жіночої» спальні і лягає поруч під рожеву ковдру. Від нього чути коньяком і якимись парфумами.
— О, а добре вам тут обом спиться, правда? Я вже й забув там на холодній твердій шкірі дивану, — говорить так, наче просто прийшов сюди ночувати.
Вона уся витягається, наче струна, руки й ноги крижаніють і не слухаються, душа стискається в маленький нерозквітлий пуп’янок і уся тремтить, тремтить, налаштувавшись проти доторку ЗЗОВНІ.
— Хороший фільм дивилася? — чоловік сухо цілує її в розщілинку грудей, стиснувши їх руками докупи.
— М-гу, — зімкнувши повіки, відповідає стиха.
Він однією рукою стягує з неї тоненькі мереживні трусики. Проводить рукою по нозі і відводить її убік.
— Ну, що ти, як дерев’яна? — нетерпляче запитує.
— Я… ні, я просто втомлена, — вона неохоче обвиває його худорлявий стан руками.
Мусить… бо інакше буде сварка, обурене грюкання дверима і «німецька мова» на цілий тиждень…
Це швидко закінчується. Андріан тут же засинає, натягнувши на себе покривало. Вона іде до ванної кімнати. Дивиться у дзеркало і не впізнає у ньому себе. Ніби чужа, зовсім незнайома розпатлана кобіта… Хто вона? Бліда шкіра, втомлений згаслий погляд… Пів на першу ночі? То й що?! Хіба вперше так пізно лягає спати, хіба вперше поступається чоловікові попри власну волю? Хіба вона така єдина? А що робити?
Пар від потужного струменю гарячої води клубиться, підіймаючись, і осідає на холодну лискучу поверхню дзеркала. Віола задумливо малює на ньому завитки із квітів та дрібоньких сердець. «І чого їй бракує?» Наче запитує сама себе про ту незнайомку за спітнілим люстром. «І що собою такого представляє…» Раптом їй тьмариться в очах, крутиться в голові. Вона хапається руками за кран і присідає на край ванни. Вмить бачить незнайомку поруч з Орисею, що їй щось белькотить на кухні. Незнайомка заклопотана приготуванням їжі щось кидає у відповідь її доні, мала зажурено виходить з кухні. У маленькій кімнаті поруч, за комп’ютером сидить Андріан. На його обличчі зеленава тінь. На моніторі — покер. Орися іде і скаржиться уже йому. Він відмахується, навіть не дослухавши. Дитина починає плакати і знову іде до незнайомки…
У Віоли від відчаю мокріють ступні, холоне серце, ворушиться волосся на голові. Починає розуміти, що бачить себе. Видіння тут же щезає. Затуляє собі рота у безголосому крику. Оговтавшись, стає під душ.
Якась незрозуміла fata morgana, моторошна, ляклива, бездушна… Як і тоді, ще минулої весни, коли розвіялися усі ілюзії.
Віч-на-віч
Віола підхопила дві торбини, у яких були спаковані її та Орисині речі, і попрямувала з малою вузькою стежкою. Від проїжджої дороги-траси вздовж села, де зупинялося маршрутне такі, зміїлася поміж трав стежина до Убинь. Там жила двоюрідна сестра Віолиного батька, тітка Юстина. І завжди, коли Віола їхала на село не власним авто, то доводилося долати пішки п’ять кілометрів шляху, частина якого ішла через ліс. По дорозі зупинялася на годину-другу у тітки.
Густе високе різнотрав’я ніжно цілувало оголені ноги мрійливо усміхненої «цокотухи». Так Віолу у дитинстві називали у бабусиному селі. Вона увесь час про щось гомоніла, зрідка даючи можливість вставити у її монолог скупе слово дорослим. Так зараз і її доня, ідучи позаду, безперестанку скаржилася на колоски травинок, що молотили їй в обличчя.
— Іди попереду, Орисю, — запропонувала мама, — і пригинай їх.
— Добре, — одразу погодилася дівчинка і весело застрибала,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.