Читати книгу - "Селище на озері"

Сон повторився — це щось та значить. Сон цей — віщий. Він пророкує майбутнє.

Гунда нарвала квітів і кинула їх у дупло дуба. Раптом вітром гойднуло нижні гілки дерева, і один із жертовних дарунків упав до ніг Уомі. Це був костур — багато їх висіло на дубі.

Уомі замислився. Жертовні дари — недоторканні. Але ж Дабу сам кинув його Уомі.

Юнак нерішуче торкнувся костура.

— Що ти робиш? — злякано шепнула Гунда.— Цей костур замовлений. Його повісив сам Мандру. Ти був ще тоді маленький. На Піжму напала Хонда. Палила його вогнем. Трусила його, ламала. Піжму сам розповідав. Ніхто її не бачив, а Піжму бачив. Щоночі кров пила. Схуд Піжму, став, як тріска. Обличчя побіліло. Мандру замовив хворобу. Напоїв Піжму полиновою водою. Потім узяв костур і замовив його: «Хондо, Хондо, увійди в костур! В'яжу тебе ликом, перев'язую сирицею. Не вийдеш, поки й сириця не розв'яжеться!..» Усім селищем ходили дивитися. Як тільки Дабу взяв костур, так і пропала в Піжму хвороба.

— Ну що ж,— мовив Уомі.— Дабу сам віддає мені цей костур. Тепер Піжму в мене у руках. Що захочу, те й зроблю з ним.

Назад поверталися водою. Уомі вирішив пригнати в Ку-Піо-Су човна, з яким дуже багато було пов'язано в минулому.

Ріка плинула, широко вигинаючись. То з того, то з того боку проступали обмілини. Водяні птахи плавали попід берегами й безбоязно дивилися на людей у човні. Річкові чайки пролітали над головами. Сірі чаплі непорушно стояли на обмілинах біля самої води.

Високий, порослий лісом берег білів вапняковими урвищами. То тут, то там його розтинали вузькі ущелини лісових байраків.

Переночували вони на невеличкому острівці у верболозі. Рано-вранці рушили далі.

Удень стало жарко. Уомі поскидав з себе весь одяг, крім вузенького фартуха з бобрової шкури. Залізні м'язи його так і вигравали під засмаглою шкірою. Білий собака дрімав біля ніг. Гунда лежала на дні човна і ласкавим, усміхненим поглядом стежила за сином.

Несподівана зустріч затримала їх майже при вході в Рибне озеро. Уже спрямувавши човна у вузьку протоку, що з'єднувала озеро з річкою, Уомі враз насторожився.

Біля самого повороту від берега пливла величезна лосиха, а за нею піврічне лосеня. Вони перепливали в цьому місці річку і були застукані зненацька.

Лосиха пирхнула, і звірі повернули назад. Та було вже пізно. Кількома сильними помахами жердини Уомі розігнав човен і спрямував його на лосиху. Перш ніж вона встигла дістатися берега, Уомі наздогнав її і, вихопивши бронзовий кинджал, скочив просто на загривок переляканій тварині.

На мить вони обоє сховалися під водою, але лосиха, оговтавшись, випірнула. Юнак міцно вхопився за її шию. Лосиха пирхала, ніздрі її роздулися, а люті очі налилися кров'ю. Задніми ногами торкнулася дна і одразу ж стала дибки, підстрибнула, знявши довкола себе хмари бризок.

Становище вийшло загрозливе. Уомі напружив останню силу, щоб не впасти. Але річка знову поглибшала, і лосиха змушена була пливти. Уомі стиснув руків'я кинджала і глибоко всадив бронзове лезо між потилицею тварини і першим шийним хребцем. Лосиха шарпнулася, знову стала дибки, але зразу ж важко шубовснула у воду.

Немало часу й зусиль пішло на те, щоб витягти важку тушу убитого звіра на берег.

Щоб течія річки не забрала здобич, Уомі прив'язав її міцно до верби й прикидав очеретом. Після цього він викупався, змив із себе звірину кров і погнав човен через протоку в озеро й далі, до острова Ку-Піо-Су.

Тим часом сонце вже сіло. Над водою стелився туман, стало холодно, і Уомі змушений був одягтися.

Жителі Ку-Піо-Су помітили Уомі тільки тоді, коли він порівнявся з островом і спрямував свого човна до причалу.

Уомі не чекали. Більшість гадали, що він зник назовсім. Те, про що говорилося в хижі Піжму, не лишилося таємницею для селища.

Родичі Уомі похмуро поглядали на Піжму. Вони були невдоволені його старшуванням. А те, що разом з Уомі щезла й Гунда, ще дужче їх схвилювало. Ная і Кунья прохопилися серед дівчат, чому зник Уомі. Старші жінки дізналися про це від своїх доньок.

Усі були впевнені, що Уомі втік. А коли втік, значить, боїться. Якщо ж боїться, значить, Піжму сильніший за Уомі, і треба дивитися в очі Піжму.

І раптом Уомі повернувся. Його зустріли цілковитою мовчанкою. У цій мовчанці крилася насамперед нетерпляча цікавість — швидше, якомога швидше дізнатися, як зустрінуться оці двоє і хто з них переможе.

Коли Уомі наблизився до людей, що сиділи довкола багаття, очі молодих спалахнули від захвату.

Уомі йшов як переможець. Гарна голова його гордовито відкинута назад, очі сповнені торжества, хода легка, пружна. За поясом стирчить бронзовий клинок. Мати Гунда ледве встигала за ним. Вона аж згорбилася під вагою дорожного мішка, а в руках несла довгого лука, риболовного списа та іншу синову зброю. Біла лайка, нашорошивши вуха, бігла позаду.

Уомі підступив до каменя, на якому, оточений молодими мисливцями, сидів Піжму.

— Діду Піжму,— мовив, усміхаючись.— Помер Мандру, і наші діди визнали тебе за старшого. Уомі думав цілу ніч і вирішив провідати свого батька. Уомі й Гунда ходили до самого Дабу. Вони розмовляли з ним. Гундо, скажи, кого ти бачила біля Великого Дуба?

— Бачила великого пугача,— сказала Гунда.— То була душа Дабу. Вона вийшла з рота Дабу й літала довкола. Уночі Дабу спить, а душа його все бачить. Вона геть усе бачить, а очі в неї наче жарини.

— Вона літає і поблизу, й далеко, а коли повертається, то Дабу про все