Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

Обличчя Пампушки вкрилося червоними плямами, і вона обурено пролопотіла:

— Таж я була в декреті! У мене трійко дітей!

— Я гадаю, — втрутилася директорка Будяк, із притиском вимовивши «фірмові» слова і штучно посміхнувшись, — оскільки Іраїда Василівна працювала мамою, а тепер — викладачем, вона має усвідомлювати, що ми просто мусимо захищати наших дітей від такого важкого підлітка, як Василина Чумак. Ця дівчина спаплюжила всю систему нашої освіти, написавши ганебний твір «За що я терпіти не можу школу»! Така витівка не те що пахне — смердить смаженим!

— Смаженим тут смердить виключно з їдальні! — Полководець гордовито розпростав могутні плечі. — Якщо дитина припустилася помилки, невже її треба зразу виганяти?!

— Шановний Багратіоне Варламовичу, жарти в такій ситуації недоречні, — підтримала директорку Вафля. — Цей твір, між іншим, є відвертим викликом усьому педагогічному колективу, а заразом і народній освіті!

Суперечки тривали, нарада тягнулася й тягнулася, наче гума, тож урешті-решт учителі так стомилися, що майже одностайно підписали рішення щодо переведення Василини Чумак до іншого закладу. Єдиними, хто на це не пристав, були Полководець та Пампушка.

Одразу потому звістка про виключення Василини розповсюдилася школою, убравшись у товстезний кожух неймовірних домислів. Подейкували, нібито Ваську запроторять до інтернату для неповнолітніх злочинців — тобто майже до в’язниці… І що саме тому від неї відмовилися батьки… І що Васька взагалі дуже небезпечна, тож од неї слід триматися якнайдалі! Усі ці безглузді плітки призвели до того, що ліцеїсти відцуралися дівчини, а дехто навіть взявся цькувати її. Найдужче Василину вразила Ілона, яка також одвернулася від неї — мовляв, принцесам серед нас не місце. А вона ж так сподівалася на підтримку подруги!

Невдовзі Вафля поставила Василину перед фактом, що її переводять до спеціалізованого інтернату. Ця звістка виявилася для Васьки настільки химерною і незбагненною, що навіть погожий осінній день ураз затьмарився й дихнув їй у потилицю крижаним повітрям. Вона була геть спантеличена! Як?! Чому?! Що тепер робити?! Від розпачу її очі мимоволі сповнилися пекучих сліз, а до горла підступив клубок, тож вона мерщій чкурнула до свого улюбленого горобинового гаю, аби виплакатись. І ще поміркувати на самоті…

А поміркувати їй було про що. Власне, за що її виключають? За те, що побилась із Вроною? Дурня, у школі всі б’ються! За те, що вона ходить без форми і запізнюється? Авжеж, хвалитися таким не варто, але ж це не злочин! Не привід упікати її до спецінтернату!

Єдиною людиною, з якою Васька завжди могла порадитися, була Пра. Але зараз Дарині Миколаївні не можна було хвилюватися, тож Васька не могла поділитися з нею своїми шкільними проблемами. Тому вона вирішила: якщо проблема не підлягає вирішенню, треба забути про неї. Тим паче у ветеринарній клініці повно роботи, тож ледарювати їй не доведеться…

Дійшовши такого висновку, Васька глибоко зітхнула — аж тут у її пам’яті зринула історія, нещодавно почута від прабабусі. Колись давно, працюючи в театрі, Дарина Миколаївна щоліта виїжджала за кордон на гастролі. І от одного разу їй довелося спостерігати цікавий випадок в американському аеропорту. Допоки її трупа чекала на літак, репортер відомої нью-йоркської газети проводив опитування на тему «Що є найстрашнішим на світі?». Кожен, до кого він звертався, давав свою відповідь — як-от, війна, хвороба близької людини, зрада… Та коли репортер звернувся до буддистського ченця, той знагла запитав:

— Хто ти є?

— Я? — розгубився журналіст, а тоді дещо бундючно відповів: — Я — Джон Сміт!

— Ні, це лише ім’я. Хто ти насправді?

— Кореспондент газети.

— Ні, це лише професія. Хто ти є?

— Я людина, врешті-решт!

— Ні, це лише твоє місце серед живих істот. Але хто ти?

Репортер нарешті допетрав, про що говорить чернець, проте не здобувся на відповідь.

— Оце і є найстрашнішим на світі — не знати, хто ти є, — висновував буддист.

Переповівши цю дотепну історію, Пра пильно подивилася на правнучку і спитала:

— А ти знаєш, хто ти є?

Васька тут-таки збиралася бовкнути, що вона — Василина Чумак, одначе Дарина Миколаївна зупинила її:

— От піди й помізкуй над цим питанням. А як знайдеш правильну відповідь — приходь, поговоримо…

Чомусь саме тепер, сидячи в горобиновому гаю, Василина конче забажала дізнатися, хто вона така. З одного боку, за словами Пра, вона — принцеса Таїланду… Та з іншого, принцеса — це лише титул, тобто невеличка частинка людини, а не вся людина цілком! Васька відчувала: слушна думка крутиться довкола її пухнастого рудого волосся, наче золота бджілка понад кульбабкою, і щоб ухопити її — треба лиш руку простягнути…

Та зась!

Поступово Василина занурювалась у власні думки все глибше й глибше, аж не помітила, як у гайочку з’явився зловорожий Юрко Врона. Причім з’явився він не один, а зі зграєю шибайголів, яких зібрав довкола себе ще влітку. Гуртом шибеники нападали на молодших і слабших школярів, які напевно не насмілились би поскаржитися дорослим, і відбирали в них кишенькові гроші. По завершенні кожної «операції» сам Врона — улюбленець Вафлі — розподіляв здобич поміж