Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чий?
— Аліни. А потім вийшла Надя й сказала…
— Одразу вийшли?
— Я… Повірте, не пам’ятаю. Ні, не одразу. Надя до мене зайшла і каже… Не пам’ятаю, але щось вона сказала. Про Аліну.
— Що кричала Аліна? Які слова?
— Ніяких, просто вискнула — і все.
— Скільки часу пройшло після крику Аліни до приходу Щукіної?
— Не знаю. Я на годинник не дивилась.
— Грала музика. Що саме, коли кричала Аліна, коли зайшла Щукіна?
— Не пам’ятаю. Я читала. Музика — так просто… Повірте, я звикла, майже не слухаю.
— Скільки сторінок встигли прочитати за цей час?
— Не пам’ятаю! Дві-три, може, п’ять, шість…
— Що читали?
— Коельо. «Одиннадцать минут».
— Де книга?
— У мене в спальні. Принести?
— Не треба. Чому ви не вийшли на крик?
— Не знаю. Не продумала, що… Що воно так страшно. Думала, знову якась дурня.
— Яка саме?
— Ви сміятиметесь. — Досить-таки перелякана, вона все ж трохи кокетувала. Жінка до кінчиків нігтів.
— З чого?
— Хіба Надя не розповідала?
— Про що?
Ярижська повагалась:
— У нас в туалеті вночі хтось воду спускав. Чи сама спускалася. Не знаю. І Тимофіївна, і Аліна казали, ніби хтось чужий бував у домі. Сліди залишав. Брудні. Когось бачили в дзеркалі, відбиття. Ніби привида. Дівчину. Вони всі когось боялися.
— Хто саме — всі?
— Аліна, Тимофіївна, Надя.
— На це були якісь підстави?
— Повірте, не знаю. Будинок великий, ще не обжитий. Нас із чоловіком часто немає вдома. Баби розповідають якісь легенди.
— Які?
— Колишні власники дому всі загинули. Не по-хорошому. То були страшні часи — війна, революція. І потім, коли технікум тут організували — то підпал, то епідемія. Забагато загадок, чутки якісь… Люди боялись працювати, коли музей був. Один директор тільки й тримався…
— Але працювати у вас не відмовляється чимало людей.
— Звичайно, ми ж добре платимо! — Ольга розвела руками. Персні на її пальцях, зі скромним достоїнством нагадали: є чим платити. — І соціальні гарантій також… Все по закону!
— А чому ви саме їх вибрали? Зачеп?
— Чому? Не знаю… Тобто, я хотіла, щоб у нас працювали родички. Допомагали б одна одній. Аліна молода, моторна. Красива дівчина. На очах у баби, та приглядала. З часом у нас куховарити буде їхня кума, ми вже домовилися.
— Династія. Як у кращих домах Лондона й Парижа?
— Чому б і ні? І скандалів менше, і крадіжок, коли родичі працюють.
— Але ж, мабуть, не тільки вони до вас родиною приходили? Чому саме їх? Тимофіївна вже стара. Яка з неї прибиральниця? Ледь ходить.
— Не так вона вже й погано ходить. І прибирала добросовісно… Вона цікава бабка. Розповідала, як німцям служила під час окупації. У цьому ж домі.
— Невже вона їм догодила?
— І не тільки! Вона допомогла парк врятувати!
Кінчев хмикнув:
— Партизанка?
— Повірте, ви дарма смієтеся. Звісно, вона ніяка не партизанка була. Просто німці на Різдво хотіли рубати найкращі ялинки, ну, щоб у домі прикрасити, а наші люди упросили їх залишити. Дали хабара. Позносили хто сала, хто курку, хто чого. А Тимофіївна передавала. І ялинки залишилися! І досі стоять! Ви ж наш парк бачили?
Ольга Володимирівна шарпнулась показувати з вікна парк, але слідчий зупинив:
— Що ж, Тимофіївна розмовляє німецькою?
— Не знаю. Не питала.
— Як вона сприйняла звістку про смерть онуки?
— Жахливо!.. Це було просто жахливо! Як зайшла — так і впала. Ми одразу «Швидку» викликали. Вони на диво швидко приїхали.
— Так, я бачив. Тимофіївна якось коментувала смерть онуки?
— Коментувала? Ні. Закричала щось, схопилась за серце — і впала. Бідна жінка! Треба їй допомогти з похованням… А коли Аліну будуть…
— Що закричала Тимофіївна, побачивши Аліну мертвою?
— «Я знала, я знала, що так і буде!» — чи щось таке.
— Що вона знала?
Ярижська тільки розгублено розвела руками.
Кінчев озирнувся:
— А це що за двері? — підвівся й сіпнув за ручку. — Зачинено.
Ольга Володимирівна відповіла безтурботно:
— Це в кабінет чоловіка. Він їх ніколи не відкриває, заходить через залу, як усі.
— У вас ключі є?
— Ні. Може, в Наді… Та можемо й через зал…
Але слідчий не поспішав виходити із затишної бібліотеки.
— Пізніше. А чоловік ваш де?
— У справах поїхав до столиці. Ще вчора.
— Коли планує повернутися?
— Думав завтра…
— Ви сповістили його про ці події?
— Так, щойно. Він так розстроївся!
Кінчев відхилив балконні двері, оглянув краєвид і пішов до гвинтових сходів.
— Прикраси в стилі модерн, — сказала Ярижська.
— Замовляли у столиці?
— Навіщо? Вона чудово зберіглася. Замінили тільки дерев’яні частини — сходи й поруччя.
— Так, красиві, — слідчий без пошани затупотів по нових сходах. Він помітив, що всі в домі ходять виключно в капцях і його грубі теплі черевики геть не пасують до музейної вишуканості меблів та підлоги.
Ольга Володимирівна пішла слідом.
Тісна башточка була світлою й затишною: великі вікна, зелень у кашпо, посередині — круглий стіл з легкими вигнутими стільцями. На один з них усівся Кінчев. Ярижська примостилася навпроти.
— Часто тут проводите час?
— Повірте, немає коли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.