Читати книгу - "Green Card"

Тепер Укрнет. Президент… Уряд… Рада… Все стабільно. Стабільно погано.

Слова різали по живому. П’ять років тому ми гадали – все, прийшов той, що виведе нас з цього глибокого аналу. Ми раділи. Сподівались. А вийшло ось як.

Усе марно. Забув про випускний, про школу. Слова падали, ніби краплі на лоба. І заради чого мій прадід ловив дрижаки в Холодному Яру, морозився в Архангельську і сконав, як пес під тином, у тридцять третьому, відмовившись входити до колгоспу?

Прабабуся дожила до дев’яноста двох й багато оповіла. Я все запам’ятав. І очі тата, як ніяково кладе на стіл прямокутники паперу – купони. І руки бабусі й дідуся, що сорок років відпахали на фермі, кожен день встаючи в чотири ранку і приходячи вночі. За це отримували мізерні копійки й презирливе «калхозніки», від містян, які й гадки не мають, де бралися продукти на полицях їхніх чистеньких магазинів. Скоти. Який народ, така й влада. І це справедливо…

Усе. Злість мене, мабуть, розірве. Плейлист далі.

Ще треба прибрати трохи, бо навколо компа піраміди з паперів, книжок. Так, це в сміття, це теж, а це що? Аркуш, друкована таблиця, якісь цифри… А, лотерея. «Green Card». На утилізацію…

…Темно. В роті наче хто піску насипав. Оце так приліг на хвилинку. Динаміки мурмотять. Пити хочеться, вставати – ні.

Скільки ж воно годин? Монітор темний, тільки кнопка мигає. Поворушив мишкою – 2:30. Нормально. Для «сови» саме те. Інтернет поманив, а я й не впирався. Сайт за сайтом, сторінка за сторінкою. То те, то се, півгодини й немає. Плейлист спочатку.

«Кому Вниз» я слухав завжди. Пам’ятаю, як уперше побачив Андрія Середу. Початок грудня, стою на пероні «Лівобережної». Пронизливий вітер у лице. За півгодини мають початись пари. Не знаю, чому тоді був один, без друзів. Народ біг, товпився, безкінечним потоком лився через хисткі двері.

Я тупився в простір. Нарешті зашумів потяг. У лице пурхнув вихор. Аж ось до краю платформи підходить кремезний чолов’яга. Весь у чорному, в армійського штибу черевиках. Мене наче хто приском обсипав. Натовп заніс у вагон – стою майже впритул до нього. Дай ще придивлюся. Та ні, таки ж він. Я терпів до самої «Театральної», потім торгнув за рукав:

– Вибачте, ви Андрій Середа, лідер «Кому Вниз»?

– Так.

– Я ваш великий шанувальник… я… я дякую вам за музику!

– Дякую і тобі.

Він потис мені руку. Якусь мить ми стояли мовчки, тримаючись за поручень. Колеса завищали – потяг гальмував. «Обережно, двері відчиняються!»

Середа вийшов останнім. Перед самим порогом обернувся:

– Щасти тобі!

Метушливі люди оминали кремезну постать, швиденько вискакували на платформу. Я проводжав очима кутастий силует, доки вікна не закрила тьма тунелю…

Колонки тихенько буркотіли, монітор бликав, затягуючи у безкінечний світ.

Така зустріч – наче виграш у рулетку. А я за все життя навіть гривні в лотерею не виграв. У карти взагалі не сідаю – щоб не робив, програю і край. Знову новини на сайтах. Серед іншого: «Закончилась очередная диверсификационная лотерея на получение грин-кард, которую проводит правительство США».

Та що ж це таке! «Информация только на официальном сайте…»

Зараза, навіщо? Але палець клацнув автоматично – і ось синя смуга, біле тло й білоголовий орел зліва зверху. Добре, що тут треба далі? Просять увести прізвище, рік народження, унікальний номер реєстрації, код аутоін… чогось ще. Так, а де ж дані? Мабуть, на тому листку, що я викинув.

Хай йому! Лізу розгрібати сміття. Трохи розгладжую пожмаканий папір. Ага, ось. Наче все правильно. Що ж – «submit».

Якась мить – і з’являються синенький орлик у кутку й багато тексту. Як завжди, пролетів. Аби виграв, було б коротко й великими літерами. А тут… Диви, як увічливо відмовляють: «Dear Denis… You have been randomly selected… Що? Ану зачекай… Selected! Вибраний! For fUrther processing… Що ж це виходить?

«You have been randomly selected for fUrther processing in the Diversity Immigrant Visa Program…»[4]

Асфальт плавився. Автобус повз, тяжко борсаючись у смердючому місиві. Подорожній букет ароматів забивав віддих. Відкритий люк не допомагав. Гаряче повітря фугувало, ніби з печі. Липкі ручки крісел, розмазана жуйка на спинці переднього – дорога в столицю.

– Закройте люк – дует!

– Ви що, охиріли? Ми тут подавимся!

Мордатий дядько, утираючи рясний піт, намагався повернутись, глянути на «уїбана, що хоче задихнутись у цьому гробу». М’яке теливо притискає до вікна. Зиркаю назад – поважна тітка в білій шляпі міцно стисла губи. Дядько всівся.

– І так поти ллють, а воно, сука, ще й гавкає.

Я мовчу.

– Ти робить чи на учобу?

– Вчиться, – брешу, щоб одчепився.

– А я робить. Елєктріком на дачах.

– Понятно.

– Така жизнь собача. Вкалуєш тижнями, прилетиш додому на той вихідний, не знаєш за що хвататься. І що зробиш? Сім’ю треба держать.

– Це да.

– Як подивився на тих підарів. Де вони таку грошву беруть? Оце робив у одного. Гарний заказ. Доміна, що елєватор наш. Дивлюсь, щось везуть. Вигружають, аж воно дерева. У таких здоровенних горшках, що хер утрьох обнімеш. Хлопці казали, аж з Італії притаскали. Уявляєш? То для нього ті гроші, що мені платить, – це сміття.

Я мовчав. Дядько ще побурчав, посовався й затих. Через якусь мить носом завів таку симфонію, аж чуб ворушиться. Скоро Кагарлик. Останні тижні чортячою круговертю ганяли в голові, стикаючись, розбиваючись на дні й години.

Ту ніч не приліг і на хвилинку. Виграти грин-карту! Ледве дочекався ранку, щоб поділитись радістю. Батьки слухали мовчки. Ейфорія вивітрилась.

– Як же школа? Вже домовились з директором.

– Ще невідомо, візьмуть чи ні.

– Як це невідомо? З класом познайомили, в кабінет водили – і невідомо. Ти придумав чортзна-що, хочеш мене геть доконать?!

Мама вибігла з кімнати. Тато мовчав, уважно вивчаючи руки. Я тяжко сів поряд. Так і сиділи.

Цілий день уникав домашніх. Робив, що треба, але без розмов. Бабуся дивно зиркала, проте поводилась як завше. Так і день пролетів. Увечері поспішив забратись у кімнату. Безкінечно крутилась