Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:

— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.

У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:

— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.

— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.

Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.

При вході, опустивши очі, застигли служки.

— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.

— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.

Гродський скрушно розвів руками.

— За вами борг. Святий борг!

І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.

Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…

Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.

— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.

Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:

На смерічку сіли,

Ще й такі щасливі…

Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:

На смерічку вони сіли,

Та й гніздечко звили…

Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…

Дзвонили до вечірні.

Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:

— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…

— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.

— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…

Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.

Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.

Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.

У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.

З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.

Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…

Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.

“Я не сумнівався: австрійські власті і їхні однодумці з собору святого Юра підуть на все заради впокорення західних українців. Проте я не міг навіть уявити собі, яке страшне завдання одержали Беркут і його люди…”

З околиць долетіли фабричні гудки, здавалося, земля двигтить від потужної ходи тисяч людей, які дедалі чіткіше карбували крок під спів революційного гімну. Полум’яні слова “Вічного революціонера” згуртували людей перед тяжкими випробуваннями.

Бойовики вибили двері на горище і, натикаючись на старий мотлох, пробралися до слухового вікна.

На тротуарі Роман знову занепокоєно озирнувся на під’їзд, у якому зникли Беркут і його поплічники.

Димак розчинив слухове вікно, в глибині горища пролунав тріск, посипались шибки — Войнарович рвонув забиту раму ще одного вікна.

Зненацька, заглушуючи гомін з площі, пролунав голос:

— Чого ви тут?

З напівтемряви вийшов Роман.

Бойовики насторожено випростались. Беркут похмуро подивився на юнака і відвернувся до вікна, й далі стежачи за площею.

— Ти чув наказ комендатури: на випадок заворушень… — нарешті опам’ятався Диман.

— Про що ти говориш! — сказав Роман. — Люди йдуть цілими сім’ями. З дітьми.

Наближаючись до хорунжого, Войнарович промовив з удаваним співчуттям:

— Наказ є наказ…

І раптом різко вдарив Романа в живіт. Юнак зігнувся з хрипким стогоном і після другого удару — Димана — впав на підлогу. Бойовики потягли його до балки з поперечкою — на кшталт хреста.