Читати книгу - "Дощило птахами"

На фотографа Дарлінґ не дзявкала. Це мене занепокоїло. Псюра трималася мирно, не гарчала, просто не реагувала, а потім пішла і потерлася об ноги жінки і протягом вечора вже не відходила від неї. Вона вміла причаровувати собак.

Дарлінґ мала попереджати мене про наближення інших людей. Це призначення будь-якого доброго псюри, особливо ж моєї Дарлінґ — адже поруч плантація і старі. Тедові не було кого остерігатися — хіба докучливих мемуаристів та інших охочих покопирсатись у минулому, однак за плечима Тома й Чарлі зосталося життя, яке могло наздогнати. Джеррі, власник готелю в сусідньому містечку, де я забирав їхні пенсії, постійно нагадував про незаконність нашого хутора, намагаючись збільшити свою винагороду. Втім, йому також було що приховувати, тож я міг йому довіряти. Незаконні дії чудово зживаються з халепами інших. Небезпека загрожує лише чистим серцем. Фотограф, без сумніву, належала до останніх. Що ж із нами буде, якщо Дарлінґ і далі не дзявкатиме на чистих серцем?

Усе це мені кортіло обговорити з Бруно. Якби я знав, що Тед помер, ми обміркували б і це, проте я не знав. А мав би знати, мав би відчути його відсутність. Тед був зразком, натхненником для всіх нас, душею цих місць — ми всі захоплювалися Тедом. І добре знали історію його життя. Хлопчина, який блукав серед димучих руїн. Постать, яка то виринала, то поринала у дим. Роз'ятрена рана. Тед був легендою. Коли його побачив ліванець, то зрозумів, що залізниця в цей край не проляже. Місце, в якому облаштувався містер Бойчук, — прокляте. Ліванець просто віддав ключі мені й подався далі шукати долі.

Ми викурили косяк, але так і не обговорили того, що мене гризло. Бруно квапився їхати, відвідати табір старих і втілити план. Однак там, у старих, на нього чекала сумна новина.

Оповідь лине неспішно. На північ від 49-ї паралелі ніщо не робиться поспіхом[2]. Том і Чарлі починають день із випростовування кінцівок, зболених сном, і кволо чапають до грубок, аби зігріти ранок та насмажити картоплі зі шкварками. Кожен зупиняється перед віконцем і вивчає новий день. Це нічого, що сонце і сніг боляче колють очі — мить однаково чудова, адже вони можуть бачити: сніг, сонце, вітер, зайця, який залишив слід, політ крука, — ціле життя, що постійно оновлюється, та водночас нічого такого, чого б вони ще не бачили.

Після картоплі зі шкварками та солодкого чаю настає черга першої цигарки, а з нею — першої справжньої думки про день. Адже до того мозок лише сонно вовтузився. Аби зірвати греблю і взятись до думок, згодилася дрібка нікотину.

Після смерті Бойчука щоранку вони насамперед згадують приятеля-небіжчика. Картини, знайдені в замкненій хижі, залишили безліч запитань.

Чарлі завершує вже другу цигарку — він чекає на Тома, аби завести звичну ранкову розмову. Так відбувається щодня. Том, погодувавши грубку, виходить із хижки, проходить повз Тедову хатку, зупиняється, ніби вкотре замислюючись про полотна, повалені, мов муміфіковане військо, і плентає далі, міркуючи, що ж про це скаже Чарлі, адже вчора надвечір Чарлі також блукав навколо хатинки Теда. Кожен із них знаходить на неї час.

— Нащо він лишив усі ці картини?

— Це його спадок.

— Ач, спадок! Не мав ні жони, ні дітей — та в нього взагалі нікого не було, всі загинули під час Пожогів! То що це за думка дурна — залишати картини нам, га?!

— Ми не зобов'язані це з'ясовувати.

— Але ж воно крутиться у голові!

— То, може, цього він і хотів?

— Чого саме?

— Щоб крутилося.

— Ось тобі й маєш!

Щоранку повторювалась одна й та сама розмова (з незначними змінами), розмова, яка вела у безвихідь. Це були останні дні однієї на двох самоти, адже невдовзі озерна громада мала поповнитися мініатюрною старою з полум'яним позиром та жилавою жінкою, що скористалася легендою Бойчука, аби відвідати їх.

Проте варто зробити паузу і розповісти про Великі Пожоги, що спотворили північ штату Онтаріо на початку XX століття.

А де ж кохання? Зачекайте, кохання — попереду.