Читати книгу - "Дощило птахами"

На початку XX століття Великі Пожоги люто й нещадно спустошували північ Онтаріо.

Шалені вітри переносили вогонь на п'ятдесят, сто кілометрів, і полум'я нищило все на своєму шляху — ліси, міста, життя. Вогненне море, розпечене цунамі пересувалося з пекельним ревом, і важко було втекти — хіба шугнути швидше за полум'я, кинутися в озеро або річку, зачепитися за навантажений човен, самотню колоду й чекати, поки лють потвори мине і вогонь не захлинеться, поки для нього не зостанеться нічого і він не перекинеться на інші ліси та міста, залишивши за собою скалічену чорну землю, запах завершеного бойовища та те, що знайдеться або не знайдеться під попелом.

У Тіммінсі Великі Пожоги лютували найдужче. Чотири години жару — і від шахтарського містечка не залишилось ані друзки. Ті мешканці, що вціліли, знайшли притулок в озері Дикобраза. Збожеволілі від жаху люди годинами дивилися, як вогонь жере їхні оселі, склад, станцію — усе, що вони не так давно звели великою працею, адже містечку виповнилося заледве два роки. Проте на цьому драма не зупинилась. Вогонь покотився на північний схід і за вісімдесят кілометрів від Тіммінса зруйнував місто Кочрейн, що вже горіло минулого року і остаточно згорить п'ять років по тому, у 1916 році, під час Пожогів у Метісоні.

Великі Пожоги у Метісоні зібрали найбільший урожай жертв. Двісті сорок три. За офіційними підрахунками. А вони не враховують мисливців, ботаніків та волоцюг — тих, хто не має ні імені, ні роду-племені, хто «не існує» і блукає з місця на місце. Край щойно освоїли, він приваблював шукачів пригод. Когось знайшли біля випалених вогнем струмків, проте від більшості залишилися купки обвуглених кісток, що їх вітер відносив далеко від офіційних цифр. Тож п'ятсот жертв — буде точніше.

А ще через шість років після Метісона, 4 жовтня 1922 року, спалахнули Пожоги у Гейлібері — найбільш видовищні, бо знищили районний центр, єдине місто на півночі Онтаріо з претензією на цивілізацію. Були там трамваї, собор, монастир, школи, шпиталь — і все кам'яне, міцні кам'яниці, що ніби могли чинити опір вогню, а проте впали, мов солом'яний дід, під натиском розпеченої лави. Змилостивилося полум'я лише над алеєю мільйонерів. Дванадцять ошатних маєтків, зведених для нуворишів Гейлібері. Статки вони заробили на срібних копальнях Кобальту — містечка, розташованого за кілька кілометрів звідти; сам Кобальт палав тричі, але того разу вогонь непоясненними вивертами його обійшов.

Пояснити примхи вогню неможливо. Він дістається найвищих точок, вгризається в небесну блакить, розстеляється із загрозливим риком і свистом, спухає, кидається, мов войовничий бог, на живе, перестрибує річки, скочується до заповнених водою ярів, пожадливо поглинає торфовища, — а проте не заважає коровам жувати травичку на маленьких галявах. Вогонь — незбагненний. Набираючи сили, він не кориться нікому.

Проте ще більшим дивом, ніж корова на кружальці зелені, були діти, знайдені в ручаї. Фотографові не раз розповідали про це. Спочатку не вірила, та очевидці наполягали. Наступного після Пожогів дня в одному з ручаїв знайшли дитя, вкрите сажею і багном, але живе. Наступного дня — саме це здавалося фотографові підозрілим. Адже дитина — це лише дитина. Гаразд, вона здогадалася перечекати вогненну бурю у воді, проте спокійно просидіти цілісіньку ніч серед примар велетенської ватри — це неймовірно! Після вогню земля загадково зітхає, дерева повільно трощаться, обвуглені рештки поскрипують. Невже дитина може спокійно чекати, поки до неї прийдуть на допомогу, коли навколишню ніч виповнюють монстри?

Першою фотограф вислухала історію шестирічної дівчинки, якій довірили дивитися за двома немовлятами, — наступного дня діток знайшли живими, хоч і з очима, червоними від плачу та диму. Серйозні опіки отримала лише дівчинка. Потім була оповідь про п'ятирічного хлопчину, якого батьки довірили подружжю, що возом тікало до міста — вони вирішили, що так у синочка буде більше шансів вирватися з пекла. Батькам пощастило врятувати ферму, проте подружжя, що гнало стежкою, значно вужчою за віз, раптом збагнуло, що не врятується, — адже стежина перетворилася на палаючий тунель. Аби не піддавати життя хлопчика ризику, вони залишили його в ручаї — і кинулись у вогненний тунель. Від воза згодом знайшовся лише каркас, а дитя вижило. Наступного дня його відшукав батько.

Історію хлопчика розповідала 91-річна пані. Роза Кушнір. Фотограф не вірила, поки стара не сказала, що знала того хлопця юнаком. Він вижив, проте частину себе залишив у ручаї. Говорити про ту ніч він не міг, слова застрягали в горлі, спілкування з ним нагадувало розмову з привидом.

Своїм життям Роза також завдячувала диву. Її родина врятувалася, голими руками виривши канави між грядками картоплі, і кожен лежав обличчям до землі, поки вгорі неслися вогненні хвилі. Спина й сідниці матері були спалені. Вона закрила власним тілом найменшу дитину.

Щоразу розповідь того, хто вцілів, жахала. Щоночі фотограф снила страхами. Проте — не вступалася.

Поступово, розпитуючи старих, вона дослідила Пожоги так, ніби сама там була. Сліди катастрофи траплялись на очі всюди. У Метісоні, Тіммінсі, Гейлібері, у містечках, які зажурились назавжди, у хатинках, загублених серед хащ, у халабудах, які аж сяяли чистотою (сестри Дамбровіц, скажімо, відмовлялися від електрики, проте влаштовували концерти — одна грала на піаніно, а друга на віолончелі), у будинках для літніх людей (бо всі вони були літні) — всюди, де заходило про Пожоги, диво порятунку згадували, пишаючись і чудуючись водночас.

Великі Пожоги мали власних героїв і мучеників. Бойчук не належав ні до тих, ні до інших, а проте з'являвся у розповідях всіх уцілілих, навіть тих, хто не знав його особисто і ніколи не бачив — а отже, точного свідчення дати не міг. Ед, Тед або Едвард Бойчук — ім'я мало хто пам'ятав — був міфічним героєм Пожогів. Хлопчик, який ішов крізь дим руїн. Найчастіше описували його саме так.

Того гарячого ранку 29 липня 1916 року йому було