Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

Уляна міцно пригорнула до себе онуку і стиха мовила:

– Дасть Бог, ти будеш жити в тій Україні, в якій всі люди стануть заможними і щасливими.

Квітневий ранок був по-літньому сонячним і теплим. Вийшовши з підворітні двоповерхового будинку на вулиці Костюшка, я окинув поглядом безхмарне небо і задоволено посміхнувся. Погода чудова, тож заздалегідь обумовлений з Ельжбетою відпочинок у міському парку таки відбудеться. Бо моя примхлива на негоду панянка попередила, що в дощ вона з дому ні ногою.

З того часу, як мене без іспитів (директор гімназії дотримав свого слова) прийняли у вільненський ліцей з архітектурним ухилом, я квартирував у цьому будинку в пані Крістіни з однокурсником Міколасом Салосом. За комірне платила гімназія, тобто держава. Щоправда, лише за тих ліцеїстів, котрі приїхали з інших кресів Жечі Посполитої і навчались на відмінно. Тож майже весь свій час я присвячував науці, котра, як і в гімназії, давалась мені легко.

Із сусідом по квартирі мені теж пощастило. Литовець з-під Каунаса, Міколас виявився щирим і товариським та, як і я, жадібним до пізнання всього нового в науці і світі. До того ж цей литовець був, так би мовити, не зовсім литовцем. Точніше, зовсім не литовцем, бо його прадіди по батькові і по матері переселились до Литви з-під Берестечка. Міколас знав історію своєї родини, українську мову і розповідав мені, що його предки по батьківській лінії були православними священиками. Вже другого вечора нашого співмешкання ми з Міколасом навипередки декламували уривки з віршів і поем Тараса Шевченка та Лесі Українки. А ще за деякий час вже разом співали «Ще не вмерла Україна…»

У ліцеї я по-справжньому закохався. Це сталося першого ж дня навчання і було достеменно так, як у романах.

Перед першим заняттям була така метушня, що я толком нікого з однокурсників не розгледів. Коли викладач польської мови розсадив нас у великій аудиторії і вийшов, аби запросити до вступного слова куратора курсу, я, сидячи у другому ряді навпроти кафедри, раптом угледів перед собою довге золотисте волосся, що відразу нагадало мені сніп пшениці з батьківського поля.

Слова, які злетіли в ту ж мить з моїх вуст, народились якось мимоволі:

– У пані таке гарне волосся, що аж хочеться до нього доторкнутись…

Дівчина повернулась до мене, і здивований погляд великих сірих очей проник мені в саму душу. Я хотів відвести від них свій погляд – і не зміг.

– У власниці гарного волосся є ім’я, – усміхнено мовила красуня, теж не відводячи погляду. – Мене звати Ельжбета.

– Ельжбета, – ніби зачарований, повторив я, – Ельжбеточка…

Очі дівчини розкрились іще ширше, і в них промайнув вираз чи то надмірного здивування, чи то безмежного захоплення.

– Боюся, що не зможу так лагідно відразу назвати і пана на ймення. Отже…

В сірих очах з’явились іскорки іронічного сміху.

– Володимир, – чомусь назвався я своїм українським ім’ям. – Просто Володько.

Ельжбета хотіла ще щось сказати, та в цю мить до аудиторії зайшов куратор у супроводі викладача польської мови.

Закоханість окрилює, додає душевної снаги, але буває, що й відбирає розум. Бажання підпорядкуватись коханій людині не одного закоханого примушувало робити безглузді вчинки, зводило на манівці долі, а то й підштовхувало до злочинів. Особливо коли один з пари керувався в цьому почутті лише покликом серця, а інший ще й розумом, котрий, як відомо, завжди і в усьому шукає вигоди для його власника. Гармонія у почуттях закоханих виникає лише тоді, коли один і другий знаходять саме ту, свою, половинку. Комусь щастить знайти її відразу, а комусь не таланить все життя.

Та більшість людей, аби знайти оте своє «друге я», мусять пройти через псевдокохання, через розчарування і зради, набуваючи часто гіркого, проте такого необхідного досвіду.

Тепер я жив не лише наукою, а й коханням. Як і раніше, навчання забирало у мене більшість часу, але це нове почуття було тепер зі мною щомиті, воно заволоділо моїм серцем і не відпускало ні вдень, ні вночі.

– Чому ти назвав мене тоді Ельжбеточкою? – якось запитала мене кохана. – В нашому колі така поведінка вважається неприпустимою. Адже ми не були навіть знайомі.

– Не знаю, – щиро відповів я. – Я подивився на тебе – і слова з’явились самі собою. Може, то говорила моя душа?

Ельжбета була донькою польського дворянина з багатого роду і любила це підкреслювати. Оте «в нашому колі» швидко набило мені оскомину. Та я терпів, бо, як і кожен закоханий, волів бачити у своїй обраниці набагато більше достоїнств, аніж недоліків. Зрештою, до всіх цих Ельжбетиних «дворянських забаганок» я ставився з легкою іронією.

Ельжбету дратувало те, що під час спілкування я міг перейти на рідну мову, любив декламувати вірші українських поетів.

– Те, що ти тоді відрекомендувався своїм українським ім’ям, я сприйняла як ознаку хвилювання. Я буду називати тебе Влодзімєж, Владзік, а не Володимир чи тим паче Володько. І не говори зі мною,