Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уявляю, що вони казали б! Що Бурдика не було. Що я зліпив цей образ на базі власного життя, безмежно ідеалізованого. Я б, звичайно, навів їм докази історичності Бурдика і показав би писані його рукою чорнетки. Вони б на те сказали… Що я — некрофіліст. Двійник. Сальєрі. Що я заздрив не лише Бурдику, але й Гурському. Й матимуть певні підстави[59].
Пишучи історію свого покоління, Діброва вдало уникає надмірної сентиментальності, створюючи буфер критичної відстані завдяки присутності свого наратора. Ця гра між кількома «альтер еґо» дозволяє Діброві братися за вельми особисту тему з минулого з постмодерністською чутливістю пострадянської України. І Діброва, здається, передбачає автобіографічне прочитання його вигаданого роману «Бурдик», цілеспрямовано постачаючи читачеві почасти замасковані натяки, які це підтверджують. Це уміле відкриття присутності автора в літературному творі є ще одним, хоча і менш радикальним, прикладом експериментів з розповіддю, до яких у своїй прозі вдавалося чимало пострадянських письменників України. І як останній шар іронії (найвагоміша складова в усіх творах Діброви) у кінці «Бурдика» наратор так і не видає історію Бурдика і його покоління. Втім, сам Діброва робить навпаки.
Письменник, твори якого загалом позбавлені іронії, проте мають на собі ознаку експериментів з розповіддю, що їх масово практикували його колеги-вісімдесятники, — це Юрій Ґудзь. Його роман «He-Ми» — дослідження ідентичності та внесків інакшості, визначення часу на її (ідентичності) розвиток. Роман складається з різних, здавалося б, не пов’язаних між собою частин і вирізняється вкрай мінливою розповіддю і фраґментарною структурою. Починається він з витягу з «Ходіння за мерзлими водами», незавершеного роману, що його пише Оксентій Вава, старий друг наратора. Відтак, у «He-Ми» виринають численні сюжетні лінії, про які розказується на різні голоси. Персонажі часто звуться по-різному в різних частинах твору. Роман — це дослідження тонкої грані між незнанням і близькістю. Це роман про імена та називання, про минуле та сьогодення особистостей і про пам’ять. Його побудова саме відбиває погляд Ніколи Кінґа, який гадає, що «при-гадування себе» — це не випадок відновлення самобутньої особистості, а безперервний процес «при-гадування», збирання воєдино миті за миттю, попередньої і часткової реконструкції[60]. Об’єднує різні фраґменти роману основна тема відносин між письмовим словом та особистістю. В одному фраґменті стверджується, що письменник Вава провіщає, що його «Ходіння за мерзлими водами» покладе початок новому різновиду прозового твору, що, натхнений шлюзовою музикою, вирізнятиметься голосами, які співіснують і почасти переплітаються, але, врешті-решт зберігають свою індивідуальність. А потім, ні з того ні з сього, виринає наратор:
Ось звідти, мабуть, з’являється перша спроба найменування майбутнього роману — «He-Ми» — сховище для мимовільних мовчальників, ранньозимовий простір неспішного накопичення ісихастичного відчаю, щоденні й щонічні чаювання раю поміж вже з’явлених рядків…[61]
Знайомство читача з творчим процесом Вави межує із зізнаннями самого Ґудзя щодо власних мотивів написання «Не-Ми», які іноді спливають у романі. Експериментуючи з розповіддю, Ґудзь сподівається зглибити суть акту називання та пізнавання. Персонажі забувають свою особистість і мають кілька різних імен. «He-Ми» здійснює постмодерністську деконструкцію себе — він показує, як література називає і перейменовує, створює і руйнує особистості. Автор лише збирає і показує фраґменти, а читачеві доводиться їх складати.
Фундаментальне постмодерністське відкриття Жана-Франсуа Ліотара, що так зване об’єктивне, наукове знання саме залежить від розлогої оповіді про поступ людства, підтримують пострадянські українські письменники своєю грою з ідеєю наративу, суб’єктивності/об’єктивності і ролі автора. Найпростіший спосіб, у який вони протистоять цій суб’єктивності — це заперечування авторові гаданої об’єктивності. Ідея істини для постколоніальних письменників є особливо привабливою сферою для атаки. У своїх романах вони відкрито перевіряють, наскільки над читачем панує влада наративу.
Роман Юрія Іздрика «Воццек» — це постмодерністське вправляння у побудові і деконструкції тексту. Автор простежує межі самості, вдаючись до навали посилань і словесних ігор. Це радше роман про перехресні межі — межі між собою та іншими, між тілом і розумом і межі між реальністю і видивами. У процесі роману Іздрик раз по раз вступається посеред розповіді зі своїми коментарями, ламає схему і виливає сумніви щодо будь-якого руху або заяви, зробленої вбік абсолюту. Для того щоб провести своє дослідження ідентичності, Іздрик використовує стрибчастий наратив; у міру розвитку роману наратор ділиться на кілька осіб (я, ти, він, той, Воццек). Отже, суб’єктивність постійно перебуває у процесі переходу. Шальки роману гойдаються, залежно від того, що переважує — мрія чи реальність; для Іздрика лінія не тільки відділяє мрії від реальності, — вона їх і пов’язує. «Воццек» — його спроба ухопити цю лінію; роман — це місце, де мрія і реальність зустрічаються і співіснують.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.