Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Комісар сів за письмовий стіл і закурив сигару. Випускаючи хмарки диму, він не зводив очей зі свого колись найкращого працівника. Похмілля розвіялося. Анвальдт збагнув, що невдовзі залишиться без зарплатні й про якесь спиртне зможе хіба помріяти. Ця думка розбуркала його. Він кинув благальний погляд на шефа, що саме заходився читати якийсь учорашній рапорт. Після тривалої мовчанки він суворо сказав:

— Я звільняю вас із берлінської поліції. Від завтра ви починаєте працювати в Бреславському управлінні. Одна вельми поважна персона хоче доручити вам досить складну справу. Отож, приймаєте ви мою пропозицію чи підете жебрати на Курфюрстендамм? Якщо вас допустять до корита тамтешні хлопці...

Анвальдт намагався не розплакатися. Він думав не про комісарову пропозицію, а про те, як йому погамувати сльози. Цього разу лють фон Ґрапперсдорфа була непідробною:

— То ти поїдеш до Бреслау? Ти, волоцюго?!

Анвальдт кивнув. Комісар одразу заспокоївся.

— Зустрінемося на вокзалі на Фрідріх-штрасе о восьмій вечора, третій перон. Тоді я розповім тобі про кілька важливих деталей. Ось тобі п’ятдесят марок і щоб завтра мав порядний вигляд. Повернеш, коли облаштуєшся в Бреслау.

Анвальдт з’явився вчасно. Він був чистий, поголений і — найголовніше — тверезий. Одягнений у новий легкий світло-бежевий костюм і відповідно дібрану краватку. У руці тримав потертого портфеля й парасоля. Насунутий трохи набакир капелюх робив його схожим на одного американського актора, прізвища якого фон Ґрапперсдорф не пригадував.

— Ось так. Тепер ви виглядаєте по-людськи. — Комісар підійшов до свого колишнього працівника й принюхався. — Ану, дихніть!

Анвальдт виконав наказ.

— Жодного пива? — фон Ґрапперсдорф аж не повірив.

— Жодного.

Комісар узяв його під руку й вони попрямували вздовж перону. Паротяг викидав клуби пари.

— Вислухайте мене уважно. Мені невідомо, що ви повинні зробити в Бреслау, але це важке й небезпечне завдання. Винагорода, яку ви отримаєте, дозволить вам не працювати до кінця життя. Тоді ви зможете напитися як свиня, але під час перебування в Бреслау — жодної краплини... Зрозуміло? — фон Ґрапперсдорф щиро розсміявся. — Мушу визнати, я відраджував Мюльгауза, мого старого бреславського друга. Але той затявся. Не знаю, чому. Може, десь чув, що ви були гарним поліцейським... Та повернімось до справи. У вашому розпорядженні ціле купе. Проведіть час приємно. А ось і прощальний подарунок від колег. Чудово допомагає від похмілля.

Він поманив пальцем.

До них підійшла струнка брюнетка в кокетливому капелюшку. Вона простягла Анвальдтові аркушика з написом: «Я — подарунок від колег. Бувай здоров і завітай ще колись до Берліна».

Анвальдт роззирнувся. За кіоском з морозивом і лимонадом угледів веселі обличчя товаришів, які корчили дурнуваті гримаси й показували непристойні жести. Анвальдт знітився. Брюнетка — анітрохи.

Кримінальний директор Ебергард Мокк готувався до поїздки в Цоппот[20], де він збирався провести двотижневу відпустку. Потяг від’їжджав за дві години, тож не було нічого дивного в тому, що у квартирі панував жахливий безлад. Моккова дружина почувалася в ньому, наче риба у воді. Низенька повна блондинка голосно віддавала слугам короткі розпорядження. Мокк, нудьгуючи, сидів у фотелі й слухав радіо. Він саме шукав іншу хвилю, аж тут подзвонив телефон.

— Це резиденція барона фон дер Мальтена, — почувся голос камердинера Маттіаса. — Пан барон чекає на вас, пане кримінальний директоре, якомога швидше.

Не припиняючи пошуків радіохвилі, кримінальний директор спокійно промовив:

— Слухай-но ти, фамулусе[21], якщо пан барон хоче зі мною зустрітися, нехай сам про це потурбується «якомога швидше», бо зараз я виїжджаю у відпустку.

— Я очікував на таку реакцію, Ебергарде, — Мокк почув у слухавці низький, холодний голос барона. — Я її передбачив і, цінуючи власний час, відразу поклав біля телефону одненьку візитку з телефонним номером. Мені коштувало чимало зусиль її роздобути. Якщо ти негайно не приїдеш, доведеться набрати цей номер. Хочеш довідатися, кому я дзвонитиму?

Мокка враз перестали цікавити марші, які передавали по радіо. Він провів пальцем по кришці радіоприймача й буркнув: «Зараз буду».

За чверть години Мокк був на Айхен-алеє. Не привітавшись, проминув старого камердинера Маттіаса, який виструнчився в дверях, і пробурчав: «Я знаю, як знайти кабінет барона!»

Господар чекав у відчинених дверях. На ньому був довгий пікейний халат і шкіряні пантофлі зі світлої шкіри. Під розстібнутим комірцем сорочки видніла шовкова шийна хустка. Він посміхався, але його очі дивилися дуже похмуро. Худе, посмуговане зморшками обличчя, палало.

— Для нас це велика честь, що вельможний пан директор запанували нас відвідинами, — обличчя барона викривила блазенська посмішка. І враз він споважнів. — Увійди досередини, сядь, закури й не став жодних запитань!

— Я поставлю одне, — Мокк вочевидь був розгніваний. — Кому ти хотів дзвонити?

— Я з цього й почну. Якби ти не прийшов, я подзвонив би до Удо фон Войрша, шефа СС