Читати книгу - "Еринії"

Анатоль Малецький, муляр, сип Теофіля й Зофії, нар. 14. XI. 1904 у Львові, проживає: вул. Берка Йоселевича 25, флігель пом. 1.

Комісар спустився на підлогу так рвучко, що ланцюг драбини голосно забряжчав. Попельський скинув халат, вимкнув світло й вийшов з архіву.

На вулиці Сапєги свиснув візникові, який проїжджав повз нього, й наказав відвезти його на Немцевича 46. Була майже п’ята, але протягом найближчої години він не засне. Так само, як і старий столяр, який дав обітницю Ченстоховській Божій Матері.

Цього разу Попельському не довелося стукати до дверей помешкання Питків. Він зустрів Валерія на балконі, коли той виходив з нужника. Старий робітник похитувався на ногах, тримаючи руками кальсони, у яких не зміг зав’язати торочки. Сива, жорстка щетина, волосся, що стирчало навсібіч, гнилий подих і червоні повіки могли злякати кого завгодно. Комісар не міг збагнути, яким чином Валерій Питка менш ніж за дві години перетворився на цілковите страховище. Попельський не знав, що тієї ночі в столяра був ще один відвідувач, його сусіда-комуніст, який забрав відозви й листівки, що переховував у старого, а натомість віддячився чверткою горілки. Питка не зволікав ані хвилини: випив пляшку швиденько, потай від сина. Унаслідок цього він небезпечно похитувався й бурмотів щось незрозуміле.

― Що з тобою Валерко? ― занепокоєно спитав Попельський. ― Де ти так дав до вівату[19]?

― Ну-у-у… ― пробелькотів Питка, тоді замовк і широко всміхнувся. ― Ну-у-у-у…

Попельський знав, що в такому стані Валерій Питка нікого не впізнає. Сумнівно було, чи старий узагалі міг сказати щось розумне, наприклад, назвати свій вік і прізвище. Запитання, чи муляр «Долько» чи «Только Малецький» і «муляр Анатоль Малецький» з поліційної справи ― це одна й та ж особа, було для Валерія Питки таким самим зрозумілим, як грецький аорист. Попельський міг зачекати, доки дідусь убитого хлопчика протверезиться або запитати про Малецького в батьків Геня. Але комісар був від природи дуже нетерплячою людиною.

Леокадія Тхожницька познайомилася зі своїм кузеном Едвардом Попельським, коли тому було три роки. Це було під час різдвяних свят у 1889 році. Малий Едуардо, як називала свого єдиного синочка екзальтована тітка Зофія Тхожницька, по чоловікові Попельська, приїхав з поблизького Борислава до Станіславова разом зі своїми батьками, щоб провести із численною родиною Тхожницьких перші спільні свята. Досі це ніколи не вдавалося, бо Едзьового батька, інженера Пауліна Попельського, що працював у гірничо-нафтовій компанії С. Штерна в Бориславі, як на злість, під час свят постійно відряджали в різні геологічні експедиції до далеких та екзотичних країн, переважно до Туреччини й Персії, а боязка тітка Зофія не мала відваги вирушити сама з дитиною навіть у недалеку подорож. Малий кузен не справив на Леокадію та її чотирьох братів і сестер приємного враження. Їм здавалося, що це надокучливе щеня, типовий зманіжений пестунчик-одинак, який своїм криком шантажував усіх довкола. Він об’їдався тістечками й цукерками, дражнив їхнього маленького цуцика Мікі, а якось, щоб примусити хвилюватися власну матір, заліз на найвищу полицю в коморі й тихо лежав там протягом двох годин, ласуючи медом і варенням. У цей час тітка Зофія ледь не збожеволіла, шукаючи зниклого вереду в цілому будинку й у саду, разом з роздратованим дядьком Пауліном і своїм зазвичай спокійним батьком, філософом за освітою, а нині гімназійним учителем Клеменсом Тхожницьким. Нарешті кузенові набридла ця забава, і він виліз із комори. Просидівши дві години в холодному приміщенні, він звичайно, застудився, і його, усім на полегшу, поклали до ліжка. Та радість виявилася нетривалою, бо хворий домагався від усіх домашніх, аби ті без кінця його розважали. Щоб мати хоч трохи спокою, тітка весь час читала йому казки, кузени розігрували вистави, навіть дідусь грав онукові на мандоліні. Тож усі лише втішилися, коли Попельські нарешті покинули гостинний дім у Станіславові, забираючи до Борислава свого верескливого шибеника. Потому всі Тхожницькі молилися, аби компанія С. Штерна й надалі відряджала інженера в різні далекі краї.

Їхні молитви були почуті, бо Попельські з’явилися в Станіславові лише через шість років, у серпні 1895. Дев’ятирічний Едвард нічим не нагадував колишнього розбещеного малюка. Він був понад свій вік добре збудованим і розвиненим, небагатослівним, але веселим і до всього цікавим, проте не набридливим. Свій час хлопчина найчастіше проводив у кабінеті дідуся Тхожницького над шахівницею або географічними атласами. Також любив старанно виводити всілякі ієрогліфи й шифрувати якісь секретні повідомлення, записуючи польські слова грецьким алфавітом, який він добре опанував ще до гімназії. Спостерігаючи за своїм кузеном, дванадцятирічна Леокадія вперше в житті усвідомила, що людська природа не є сталою, а прикрі шибеники перетворюються на цілком приємних юнаків.

Незвичною була не лише кузенова поведінка. Небуденною була й причина приїзду тітки з родиною під кінець спекотних канікул 1895 року. Компанія «Берґгайм і Мак-Ґарві» купила в Баку нафтопереробний завод і запропонувала інженерові Попельському посаду директора. Він із вдячністю прийняв пропозицію й ухвалив важливе рішення. Не довіряючи російському шкільництву, Паулін Попельський постановив залишити сина в родині швагра, доки сам облаштується в Баку й підшукає Едвардові відповідних гувернерів. Кузен