Читати книгу - "Пекельний звіздар"

Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.

Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.

А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.

— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.

— Ні… — каже той.

— А чого ж це?

Івась і засоромився.

— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.

Всі так і полягали од реготу.

— Ото й добре! — каже курінний.

— А чого? — питає Івась.

— А нам більше зостанеться!

Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!

— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.

— Себто як? — питає курінний.

— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!

Курінний сумно покивав головою.

— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.

— Ні.

— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…

— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!

Перезирнулося товариство.

— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!

Погладив курінний Івася по голові.

— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!

Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.

— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?

— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!

— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.

— А то нащо? — питає курінний.

— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!

Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.

— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.

Зняв шапку Йвась і вклонився.

— Добрий вечір, панове! — каже.

В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.

— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:

— Вечеряв?

— Еге.

— Наївся?

— Еге.

— Як прозиваєшся?

— Івась.

— Та ні… батька твого як зовуть?

— Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.

— А діда ж як?

— Галай.

Молодий запорожець підняв голову і