Читати книгу - "Земля Георгія"

А ще штормове — це причина вищезгаданому науковцю Самборському, який веде бухгалтерію нашого підпільного синдикату, десь через півгодинки зайти до радіорубки зі своєю канцелярською текою із зав’язочками, підтягнути зрадливі джинси, махнути рукою «працюй-працюй!» і, перегнувшись через плече, покласти тобі просто до вахтового журналу певну кількість радянських купюр з червоним профілем вождя. Він відслинюватиме червоних «іллічів» по одному, мугикаючи на кожну купюру:

— Мг, мг, няу, му — дев’яносто!

І ти, теж мовчки, киваєш Самборському через плече. 90 так 90. Розписок не вимагається. Це — ліві гроші, що утворилися з повітря грузинських субтропіків. Звітувати в Керч про них не треба. Економити — теж. Завтра буде день і будуть нові гроші. І якось вже не курвить, що далека керченська контора намахала радистів з підвищенням окладів.

Республіка Грузія зустрічала нас теплою субтропічною мжичкою, дарма що грудень місяць, пальмами під морвокзалом, затопленим просто під причалом рибного порту іржавим траулером «Шедар» і неоковирним пам’ятником грузинським колоніалістам на виході з порту. Якісь гранітні генацвале у коркових шоломах та з батіжками спостерігали, як негодовані грузинські вантажники-кулі тягають на спинах важкі, гранітні ж, мішки чи то з чаєм, чи то з лавровим листом, чи то й з мандаринами. Що це мало символізувати, який такий колоніальний період з історії Грузії, нам жоден дружній грузин так і не зміг пояснити. Що з нього взяти — пам’ятник!

А тим паче ми не здогадувались, що через якихось шість років декому з нас, зокрема мені, доведеться зображати тих кулі власною спиною. Судно тоді заскочить до вже знайомого рибного порту в розпал бою за міст через річку Ріоні, і ми налякано бігатимемо з трюму на берег довгою сходнею, згинаючись під вагою мішків з цукром, дослухаючись до канонади й звуків кулеметних черг на самих підходах до порту. Жоден портовий кран вже не працював. Кожну спробу повернення скинутого президента Гамсахурдія потійці радісно зустрічали військовим переворотом зі стріляниною на вулицях та мінуванням мосту, бо Звіад був їхнім земляком з неподалекого Зугдіді. Втім, виявилося, що війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки.

Але це все потім, потім. Уже в країні Грузії. Республіка ж Грузія не рахувала дріб’язок, не давала решти копійками, їздила на автівках «чорний волга» й торгувала чачею на базарі у розпал всесоюзної боротьби з пияцтвом імені Єгора Лігачова. Все це, а також купа інших колоритних дрібниць, примушували задуматися, хто тут метрополія, а хто колонія, і про що був пам’ятник на прохідній порту, яку ми щойно проминули.

Усі навколишні магазини були завалені марокканськими апельсинами в тонкостінних дерев’яних ящиках і пляшками з експортним коньяком, на якому чесно писали іноземною мовою «бренді восьмирічної витримки». Для внутрішнього користування бренді самовпевнено називали коньяком і малювали щонайбільше шість зірочок. Апельсини-лимони завозили, а коньяк експортували через торговий порт. І, звісно ж, логічно начебто, що саме ними торгували і в припортових лавках.

— Ага, логічно, як же, — не погоджувався старпом Григорович.

— Коли цитруси возили через Херсон, транзитом на Москву, мало того, що жодного лимона в Херсоні не продали за всі десять років, так ще й докерів до трусів на прохідній шманали, щоб за пазухою не виносили. Що на судні з’їв — те твоє. Вітьку-Директора на прохідній з двома кілограмами лимонів зловили, хотіли складати акт, так він зжер ті два кіло, як яблука якісь, зі шкіркою, поки за старшим караульним ходили.

— Лимонів? Два кіло?

— Лимонів. Кислувато, а що поробиш? Він і досі чай порожній п’є. Мабуть, таки набив оскомину, — реготав старпом. — Дурний, ми тоді в портофлоті на буксирі якраз працювали, треба було просто домовитися з докерами, щоб вони пару ящиків за борт «впустили». Цитрусові не тонуть і дрейфуюють собі в ящиках по течії. Виловиш з Дніпра, поділишся потім з тими докерами, і жодної прохідної. Е, учиш-учиш таких — самі «двійки».

Ми ж переходили міст через бурхливу взимку Ріоні і знову натикалися на ті апельсини в гастрономах, і вони не давали Григоровичу спокою.

— Отже ж, наче їм своїх мандаринів мало. Ось чому так, Марконі? Одним усе, а іншим — дулю з маком. Чим ми гірші за грузинів? Ну ось хіба можна хінкалі зрівняти з нашими глевкими фабричними пельменями?

Ми якраз до хінкальні навпроти контори капітана порту і йшли. Благосне, перевірене було місце, ласкаве до моряків, не керченська пельменна. Хінкалі ліпили руками. Тут же, на місці мовчазна дружина балакучого вусатого хінкальника розкатувала тісто. Жіночий труд взагалі був нетиповим для Поті. В усіх крамницях, на всіх базарах стовбичили самі чоловіки. Чорнорота продавчиня на касі — то був геть не грузинський типаж. Навіть, пробачте, в магазині жіночої білизни тут торгували вусаті дядьки. Тільки не питайте, що ми зі старпомом забули в магазині жіночої білизни. Так, просто повитріщатись зайшли.

У хінкальні можна було курити, що зайвий раз доводило: це не пельменна. В Грузії взагалі поблажливіше ставилися до шкідливих звичок, і курити можна було навіть на задній площадці автобуса. А ще в хінкальні наливали вино чи горілку. До другої години пополудні, з якої дозволено пиячити законно, — просто в порцелянових чайничках та філіжанках, а не в карафках та чарках. І доведіть, що це не чай. І з чаю людей, бува, розвозить. Псувало її лише одне — занадто близько до медвитверезника. А грузинські медики в міліцейських кашкетах якраз за рахунок приблуд-моряків план своєї установи і звикли виконувати. Не своїх же, грузинів, їм протвережувати було, слушай, да?

Щедрий батоно-шинкар поклав у хінкалі стільки перцю, що вже байдуже було — закусювати хінкалями чи запивати горілкою. Горлянка горіла що так, що так. Ми випили, швиденько заторохкотіли заварочними чайничками, щоб по другій, але Григорович не попускався, жодного натяку на блаженство буття не відбилося на його похмурому чолі. Чи