Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Чи ти, бува, не осліпла? Розтули очі, ондечки він, за столом.

— Ага-а. Побачила! — усміхнулася тітка. — Ач який білявенький — наче дівчинка. — Вона поставила перед Славком борщ і уважно оглянула хлопчика.

— Ой леле, отак забрьохався! Бачу, тебе, синочку, злива прихопила. Стривай, я зараз. — І вона перевальцем, як качка, побігла на кухню і принесла звідти велику цибулину.

— Ліки від усіх хвороб. З’їж, хлопчику, шматочок. А я тобі ще котлету принесу, а запивати будеш молочком, чи, може, узварку холодненького принести?

— Узвару, — похнюпившись, зніяковіло прогудів Славко.

Нарешті куховарка залишила хлопця, повернулась до своїх каструль і сковорідок.

Поруч із Славком обідав старенький худорлявий дідуган. На маківці в нього войовничо стирчав сивий чубчик, схожий на півнячий гребінь.

— …Ото, значить, онучку, по сорок з гаком центнерів дала пшеничка, — звернувся старий до велетня у безрукавці. — Чи розумієш, яка то цифра! А ми, бідолахи, колись на цій же ниві до п’ятнадцяти пудиків брали, та й за такий врожай святому Миколі-чудотворцю свічку ставили, а тепер, мислиме діло, вважай, по двісті сорок пудів і без усяких там чудотворців…

— Е, діду! Хіба то врожай, — озвався онук. — Це, як тепер кажуть, перехідний момент. Недалеко той час, коли по всі сто центнерів відвалить наш гектар, чуєте, діду, по шістсот пудиків…

— Юринда! — категорично заявив дід, відмахнувшись рукою. — Ти, онуче, говори, та не забалакуйся. Ти, певне, гадаєш, як старому, так можна казна-що верзти, — і дідів чубчик ображено настовбурчився.

— Боже борони, правду кажу, діду. Ось послухайте, про що нам розповів один учений. Якось під вечір отакої жнивної пори завітав у наш табір цибатий чолов’яга. Одежина на ньому благенька — стоптані черевики, брезентова куртка, просмалений капелюх, та й на вид, мов свята Варвара Великомучениця.

— А ти її бачив? — втрутився в розмову парубійко, що сидів поруч.

— У тому-то й річ, що лицезрів, так само, як оце тебе зараз, Василю, бачу, — не змигнувши оком, потвердив розповідач і уточнив: — На іконі у бабусі Мокрини. Обличчя, треба сказати, у тієї страдниці — як печене яблуко. Точнісінько отаке було й у нашого гостя, а от очі його я до цього часу бачу, бо очі в нього світилися, як у закоханого по вуха парубійка. Після вечері хтось із трактористів спитав дідка, куди він дорогу верстає.

— Я — вчений, а от у жнива — шукач, — відповів він.

— Що ж ви шукаєте?

— Врожай добрячий.

— Поталанило вам, — сказав я, — у нас рекордний урожай. По сорок, а то й по п’ятдесят центнерів.

— Е, друзі, то ще не врожай. Моя мета — сто центнерів, і не менше.

— З гектара?

— Зрозуміло, з гектара!

— Де ж ви таке зерно знайдете?

«У мене є таке», — хотів похизуватися Славко, але відразу отямився: ніхто не повірить йому, та й агрономів наказ пригадав — нікому про зернята не казати ані слова.

— Може, і на вашому полі відшукаю, — відповів учений. — Я селекціонер і добре знаю, що природа — то складна лабораторія. Вона створює такі зернята, але це трапляється дуже рідко. Щоб знайти такий колос, не вистачає іноді й цілого життя…

Славко намагався не пропустити й слова з тієї цікавої розмови, але, на жаль, механізатори піднялися з-за столу і попрямували у затінок, до верби, що розкошувала серед двору.

Коли Славко вже допивав узвар, то раптом почув:

— Чий ти, хлопче, будеш?

Славко підвів голову і побачив дідка, який стояв поруч.

— Сіроштан я, з Тарасівки.

— Он як! То ти, бува, не онук діда Опанаса-моряка?

— Ага. А як ви, дідусю, взнали?

— Та як же було не впізнати — ти викапаний дід. Отож з гарного ти, хлопче, хліборобського роду. Лише твій дід схибнув, на море подався, та й то була на те причина… Давнє діло… Не йди, хлопчику, дідовою стежиною. Ти хлібороб, запам’ятай це.

Славко нічого не відповів, але подумав: «Гаразд, дідусю, запам’ятаю».

— Своєму дідові та матері вітання передай. Скажеш, кланявся Сидір Пуп’янок.

— Передам, — пообіцяв Славко.

— Підкріпився, козаче? — підійшов до нього знайомий у безрукавці.

— Спасибі!

Бігай здоровенький! — відповів йому на те здоровань. — А тепер час до роботи. Оце тобі клей, а оце — латки. Зумієш сам залатати камеру?

— Авжеж зумію, — весело підхопився Славко.

У Тарасівку шукач жолудів повернувся поночі.

Любив Славко стежинку, що вела до школи. Бігти по ній — одна насолода. Кожна гілочка, кожна травинка і квіточка — тобі приятель. Хороше ранками вітати своїх друзів, які щойно прокинулися. Але сьогодні хлопцеві не до цього. Він поспішає, бо саме сьогодні — перша неділя вересня, отже, настав час посіяти диво-зернята.

Наступна зустріч з керівником гуртка юннатів його анітрохи не турбувала — він заздалегідь обміркував, що скаже вчительці. Та й сівба для нього — дрібничка. Дадуть йому діляночку пухкої землички, а як її порати він знає..

Юннати вже працювали. Але Ганни Пилипівни не було — вона, певно, знов захворіла. Доведеться йому мати справу з сусідкою — Оленкою…

От він переступив межу юннатівських володінь і непомітно підійшов до Оленки, яка в цей час щось робила, схилившись над грядкою.

— Оце — я! — з удаваною урочистістю вигукнув Славко.

Дівчина підвела голову і здивовано оглянула його.

— Бачу, що не бравий