Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Де ж я їх посію?

— Дивуєш ти мене, Славко. У вашій школі пречудові дослідні ділянки. Здається, там старостує юннатка Оленка, донька бригадира.

— Ага, вона.

— От і посієте з нею разом.

— Ні, — відрізав Славко і гірко зітхнув.

— Чого це? — з цікавістю подивився на нього Іван Іванович.

— Бо та Оленка — причепа, до того ж язиката.

— То не причина. Ти ж розумієш, хлопче, які це зерна…

— Розумію…

— Ну, то як, домовилися?

— Гаразд, я згоден, — уже веселіше відповів Славко.

— Я так і знав. Впізнаю Сіроштана. А тепер скажи мені, кому ти ще розказав про свою знахідку.

— Дідусеві.

— Ну то й не розказуй більш нікому. Згода? Так буде краще. Сам знаєш, скільки тепер розвелося шанувальників різних сувенірів. Гляди, й твою пшеничку з корінцями повисмикують. А от жолудя для свого лицаря пошукай у вітроупорі, — порадив Іван Іванович.

Славко сховав знахідку в кишеню, подякував агрономові і вибіг на вулицю.

На другий день, коли з-за Терешкового гайка вигулькнуло сонце, Славко вже був за селом: він мчав на велосипеді за жолудем… Велосипедист поспішав, бо дідусь, проводжаючи його, попередив:

— Не барися, бути дощу.

Коло Братця-Горіха хлопець зупинився. Тихо шелестіли, перемовляючись, листочки. Славко слухав той зелений гомін, і здавалося йому, що то розмовляють тарасівські комунари, згадують свою юність…

Вже од горіха Славко звернув на битий шлях — рівний-рівний… Було ще дуже рано, автомашини зустрічалися рідко — ніяких тобі перешкод. Славко щосили натискував на педалі. В груди бив дух різнотрав’я, а зустрічний вітерець пухирив сорочку на спині, як вітрило…

Терешків гайок зустрів раннього гостя горіховими пахощами і пташиним лементом, а вже за гайком довелося Славкові збочити на степову дорогу, яка крутилася серед нескінченних соняхів.

Соняхи квітували. Широко розплющеними очима дивилися вони на свою матір — сонечко. Скільки око сягає — полум’яніли золотаві сонця У нього аж дух перехопило від задоволення.

Попереду зеленіли лісосмуги. Там — жолуді…

Славко помчав до вітроупора. Їхав, уважно стежачи за дорогою, і одночасно зрідка кидав короткі погляди на соняхи, які, здавалося, вітаючись, низенько вклонялися йому.

У вітроупорі росли дубки. Славко кинувся під дерева і почав розгрібати запашне торішнє листя, але знаходив лише зовсім нікчемні жолуденята, які годилися б хіба що на копитця шкапі Дон Кіхота.

Довелося їхати далі. Обнишпорив він іще дві лісосмуги, але там росли лише молоді дубочки… Згодом усе-таки побачив вітроупор, де шуміли високі гіллясті дерева. Відразу надибав великого, пузатенького жолудя. Зрадів, та коли оглянув, знову шпурнув: клята миша зіпсувала його. Незабаром він знайшов у торішньому листі потрібний жолудь, та й не один… Всі вони були настільки схожі на той, дудачий, що Славко мимохідь спробував розгвинтити їх…

Набивши кишеню жолудями, велосипедист вийшов з вітроупора, глянув у бік Тарасівки і здивувався: грізна чорна хмара затуляла півнеба. Вона швидко насувалася, а попереду летіли невеличкі хмарини, стелячи по соняхах швидкі тіні. Дідусь не помилився. Бути зливі.

Славко скочив на велосипед і понісся що було духу. «Втечу, у польовому стані сховаюся», — думав він. І вже від’їхав далеченько — до степової хатинки залишалося зовсім близько, — аж тут трапилося непередбачене: він чомусь вилетів із сідла і опинився у придорожній канаві. Відразу не міг утямити, що з ним трапилося. Та коли глянув на велосипед, то зрозумів усе: задня покришка «впіймала» гвіздок, тепер не втечеш…

Зовсім поруч звисала з неба синя дощова запона… Славко кинувся до соняхів — рятуйте, братці! Влаштувався під листатим голованем. Сів, підібгавши ноги, причаївся, прислухаючись до гуркоту, що швидко наближався. Здавалося, степом, улюлюкаючи, мчить розлютована орда… Вітер подужчав — зашелестіли, застогнали соняхи. Раз у раз сліпуча блискавка різала по очах, а потім сійнув дощ. Кілька хвилин шаленіла злива, а тоді нараз усе стихло. Знову сяяло сонце і співали жайворони, неначе й не було нічого…

Не врятував хлопця сонях — намок Славко, а треба було поспішати додому.

Ще кілька хвилин тому велосипед здавався Славкові легким та зручним, а тепер він був ладен кинути його — так важко було котити машину по липучому чорнозему.

І все ж, ледве переставляючи ноги, доволік Славко свого коника до хатини. Потрапив він на польовий стан сусіднього колгоспу.

Минувши арку, прикрашену гаслами, хлопець опинився на подвір’ї, а там його зустрів засмаглий до чорноти кремезний чоловік у безрукавці й кирзових чоботях.

«Напевно, боксер. Он якенні кулацюги, мов кавуни», — мимохіть подумав Славко, побачивши незнайомця.

Силач усміхнувся до хлопця:

— Що, обламався, синку? Ну, раз така справа, одкоти свого драндулета он туди, під тин, а сам топай за мною. Підобідаєш, а тоді й за ремонт візьмешся. На той час, дивись, і дорога затужавіє…

— Я не голодний… — почав був Славко.

— Е, ні, хлопче, то не чоловіча розмова, запам’ятай: я не знаю, що значить оте «не голодний», — перебив його здоровань. — Я по твоїх очах бачу, що ти, зайчатко, зголоднів, як той вовцюга.

Вони підійшли до столу, який стояв у затінку під хатою. Механізатори, що саме обідали, не звернули уваги на хлопця, а Славків супровідник підійшов до відчиненого вікна і гукнув:

— Галиночко, нагодуй цього козарлюгу, та швиденько мені.

Згодом з кухні вийшла огрядна жіночка у білому фартусі. Вона обіруч тримала чималий полумисок гарячого борщу.

— Стьопо, а де ж той молодець? — сторопіло озирнулася куховарка.