Читати книгу - "Аеніль"

— Музика? Я люблю музику! Дякую! — Іно обійняла кулю і притисла її до грудей. — А ти мені зіграєш?

— Так, обов’язково. Нашу улюблену пісеньку. Але після того, як поїмо. Ходімо!

Іно неохоче піднялася за сестрою.

— Сьогодні знову буде та каша… фе…

— Ну хіба ти не з’їси ту кашу на честь приїзду сестри?

— З’їм! Хоч три порції! — вигукнула Іно і знову потягла за собою Аеніль. Цього разу в залу, що була одночасно і їдальнею.

Коли вони повернулися, Аеніль сказала:

— Ти можеш вигадати ім’я цій кульці.

— Ім’я? — Іно замислилася. — Ну… Хай буде Сяйво!

— Сяйво? Гм… а тобі не здається… — Аеніль змовкла. Як їй пояснити, що ця куля не світиться і не сяє. Але в Іно зовсім інше розуміння світла і темряви, тому Аеніль швидко додала: — Взагалі-то непогане ім’я. Мені подобається.

Вони довго сиділи поряд на підлозі серед купи іграшок. І Аеніль терпляче слухала безкінечне щебетання сестри. Іно розповідала про свої заняття, про батьків, які майже не заходять до її кімнати, про служницю, яка її постійно втішає і чомусь плаче ночами у своїй кімнаті, про те, як вона чекала на Аеніль і як сумує, що скоро доведеться прощатися.

Несподівано Іно згадала:

— Зіграти! Ти обіцяла мені зіграти! — Вона скочила на ноги і знову потягла Аеніль у залу.

Цього разу від хвилювання Іно дещо втратила координацію і мало не зіткнулася з одвірком. Добре, що Аеніль вчасно її притримала.

За кілька хвилин Іно вже сиділа у кріслі поряд із фортепіано. У неї був на диво тихий і зосереджений вигляд, як для п’ятирічної дівчинки. Аеніль відкрила фортепіано, перевірила, чи воно правильно звучить, і почала грати.

Ніжна мелодія полинула кімнатою. Мелодія про добро і зло, про відчай і віру, про самотність, про біль і про щастя, про чужі краї і рідну домівку. Цю давню пісню Аеніль грала з дитинства. Колись вона знайшла її у старому пергаменті з нотами у батьківській бібліотеці і була вражена її мелодійністю, красою і глибоким змістом. Й Іно дуже любила цю пісню, бо вона завжди асоціювалася у неї зі старшою сестрою. Адже скільки Іно себе пам’ятає, Аеніль грала цю мелодію.

У Іно був хороший музичний слух. Вона могла б грати набагато краще за Аеніль. Але батьки не хотіли, щоб Іно вчилася музиці. Точніше, не хотіли, щоб до неї приходили зайві викладачі. Достатньо вчителів з обов’язкових предметів. Вони намагалися тримати в секреті свою молодшу дочку. І щоб краще зберігати цю таємницю, поїхали послами сюди, в Академію. Важко сказати, чого вони соромилися більше — чи неповноцінності своєї доньки, чи того, як саме вона такою стала.

Ні Аеніль, ні, тим більше, Іно, ніколи не винуватили батьків у тому, що сталося.

Під час одного з військових парадів у Ерлі було скоєно замах на короля. Від потужних заклять постраждали майже всі, хто його супроводжував. Сеньйора Уберті, яка тримала на руках кількамісячну Іно, несвідомо закрила обличчя немовлям, коли спалахнули перші закляття, від чого маленька Іно і втратила зір.

Коли залунала музика, до зали увійшла і служниця. Вона теж любила слухати Аеніль. Та грала довго. Кілька разів цю пісню та декілька інших, аж доки не почувся скрип вхідних дверей. Аеніль вмить перестала грати й зіскочила на ноги.

Дівчинка радісно вибігла у передпокій, але була вимушена зупинитися. Їй так хотілося кинутися в обійми батьків, але зробити цього вона не могла.

Разом з батьками прийшов якийсь суворий чоловік. Він поводився дуже поважно, мабуть, був важливою персоною.

Радісний вираз обличчя і сяюча усмішка зникли. Аеніль була вимушена дотримуватися етикету — ввічливо вклонитися батькам і гостю та йти в дитячу, доки не покличуть. Проте, коли гостя запросили до зали, мати Аеніль легенько її обійняла, а батько потріпав по голові.

Аеніль дозволили сидіти за вечерею з дорослими. Чи не вперше в житті. Мабуть, батьки відчували провину, що не змогли приділити їй увагу навіть у такий рідкісний день.

Аеніль була сумною і похмурою. Радіти вона не могла, бо її сестрі не дозволили бути за столом. І Аеніль знала, що Іно зараз тихо плаче сама-самісінька у своїй кімнаті.

— Ситуація на Ературському півострові залишається напруженою, — говорив батько Аеніль.

— Але ж інші сторони запевняють, що все владнали? — запитав гість.

— Гранд-майстре Елітісе, ми просто не могли повідомити Академії усе у присутності деяких осіб. Ми наполягаємо на двосторонній зустрічі.

Ім’я гостя здивувало Аеніль. Вона кинула на нього допитливий погляд. Прізвище її викладача алхімії теж Елітіс. І зовні цей чоловік був схожий на її майстра, тільки старший і зовсім сивий. Мабуть, це брат її викладача.

— Тобто, ваша країна не згодна із запропонованим пактом? Це вкрай ризикований крок, що може дестабілізувати ситуацію в регіоні.

— У нас немає вибору. Розумієте, гранд-майстре Елітісе… Аеніль, ти вже поїла? Можеш йти грати до сестри.

Аеніль не мала наміру слухати ці нуднющі розмови, тому повторювати їй не довелося. Коли вона піднімалася, з дитячої кімнати залунала тихенька радісна мелодія. Батьки Аеніль здивовано перезирнулися. Однак гість знав, що то за музика, і підбадьорливо усміхнувся Аеніль. А та швидко пішла втішати сестру.

Проте довго побути разом їм не вдалося. Час відвідин Аеніль вже закінчився. Служниця не дозволила їй попрощатися з батьками, та Аеніль і сама б не наважилася. За закритими дверима зали йшла якась жвава суперечка.

Аеніль передала загорнуті подарунки для батьків служниці. Батьку — рідкісну книгу про їхню країну, написану мандрівниками з півночі, а матері — власноруч вишиту мереживну хустинку для однієї з безлічі антикварних ваз у цих кімнатах.

Вони з Іно довго обіймалися. Маленька міцно тримала в руках Сяйво, яке, хоч і перестало грати, але залишалося теплим. У її очах, як і в Аеніль, стояли сльози.

— Ти точно не приїдеш до нас раніше