Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Оглушливо пострілюючи у ясне небо кільцями білого диму, бульдозер підтягнув до контори важкі, збиті із соснового кріплення сани-волокуші.

— Ну що, Петре Степановичу, доведеться тобі з ними піти. — Голос Журавльова прогув за спиною.

Петро озирнувся. Хотів був заперечити, але Журавльов обеззброїв його.

— Ось і Людмилу з собою візьмеш, — Іван Іванович сказав це так, щоб чули всі. Радісна хвиля знову припливла до серця Добрині і огорнула його таким ніжним теплом, що він одразу забув і про «гармонь», і про Митрича, навіть про пошту, що наближалась до пірса на борту «Державіна». Думка про те, що вони разом з Людмилою підуть з цими англійськими гостями, була йому приємною. З Людмилою хоч на край світу.

— О-о-у… Жінка трохи трудно… Моя дочка Джені не піде… Ми мужички самі підем справлятися. — Містер Белч по-дружньому торкнув Добриню за лікоть і додав: — Я висловлююсь так?

— Воно-то так, — підхопив його слова Іван Іванович. — Проте ви наші гості і ми повинні дбати про ваше здоров'я. А Людмила Сергіївна — наша медицина. До того ж не зайве буде подивитись, що там за холера була у вашого пасажира.

— Но-у, холера… Чума! Так думав Бенджамен Грісс… Він міг помилятись. От я живу… Не взяла чума, — посміхнувся містер Белч.

— Все може бути, — наполягав на своєму Журавльов. — У нас тут майже місто, люди, треба думати про їхню безпеку.

— Йес! Й-єс! Тільки одягати вже тепліше, як це… багато тепліше.

«Прощай, «гармонь», — подумав Петро і, зустрівшись очима з Людмилою, сказав:

— Нам не звикати, правда, Людок?

Він хотів ще щось додати, та в цю мить побачив за вікном Касяна Калікіна. Геолог стояв серед шахтарів і дивився на труни. «От кого варто було б прилучити до цієї справи. Касян тут кожен горбочок, кожен камінчик знає». Добрими вже готовий був поділитися своїми думками з Журавлиннім, але побачив, що Людмила теж помітила Калікіна і намагається жестами привернути до себе його увагу, говорити нічого не став. Йому здалося, що в зелених очах Людмили майнуло щось більше, ніж звичайна радість. Взагалі нічого дивного в тому, що Людмила зраділа Калікіну, не було. Касян їх спільний друг. Кожного разу, коли він з'являється в Баренцбурзі, вони неодмінно зустрічаються.

Дружба їхня почалася ще минулої весни, коли Петро спустився трапом з «Печори» на землю Шпіцбергена. Північ гуртує людей міцно і надовго. Сказати правду, Добриня був радий цій дружбі, навіть пишався нею. Увага Людмили окриляла його, а Кисли вселяв якусь тверду впевненість: здавалось, цю впевненість випромінює вся його кремезна, міцно збита постать. Геолог був старший, йому перевалило за сорок, проте виглядав він молодшим за свій вік, а головне — між ними встановились ті щирі стосунки, коли різниця у віці не має значення. Петро ставився до Касяна, як до старшого брата, котрому можна не боячись повідати всі до одної таємниці, порадитись навіть стосовно сердечних справ. Все це так, але ж раніше він не помічав, щоб Людмила дивилась на Касяна такими очима. Що це було — спалах неусвідомленого, але вже зріючого почуття, чи, може, все те йому тільки здалося? Адже зараз вона дивиться на нього тільки ласкаво, навіть трохи з сумом.

— Я бачу, ти не дуже хочеш іти на Плащ? Чи, може, нерадий, що разом підемо? — Людмила, як завжди, зазирнула йому в очі.

— Ну, скажеш таке…

Добриня не зумів приховати тривоги, що закралась в його душу. Але наступної миті йому було вже соромно за свою підозру. Які лиш красені не підкочувались до Людмили — всім дала одкоша, а тут друга, Касяна Калікіна підозрює. Петро мотнув головою, так ніби відганяв геть попрошену ману, і пішов одягатися. Перш ніж рушати в похід на Плащ, йому треба було побувати в порту і дати необхідні розпорядження підлеглим. Він допоміг одягтися Людмилі, і вони вийшли.

— Їй не думай, я дуже радий, — шепнув їй на вухо. — Дуже радий, що разом… Просто ці чортові англійські гості перекапустили мені всі плани. Я думав, у неділю станемо на лижі і на Чистий ручай…

Людмила поглянула на Добриню, посміхнулась і нічого не відповіла. Скоро їх стежки розійшлися, вона пішла проритою в метровій товщі снігу траншеєю у бік лікарні, а він…

— Людок! Ти прямо в порт приходь! — крикнув їй навздогін. — До третього причалу. До «Лаптя»! Чуєш!?

Вона махнула рукою і пішла далі. Добриня попрямував до сходів, що вели вниз до порту. В Баренцбурзі панував піднесений настрій, він, здавалося, літав у повітрі. І причиною був «Державін».

На коробі теплоцентралі, змінюючи один одного, годинами стояли люди. Над їх головами носилися велетенські альбатроси, яких тут називають «губернаторами». Злі і нахабні, вони незадоволені, що їх зігнали з теплого місця, і тому кричать, як перекупки. Так про них говорить баржовий Митрич. Ось і зараз він стоїть на високій гранітній скелі і з докором щось говорить до «губернаторів», що звелися у вихор навкруг нього. Коли приходить пошта, Митрич, визнаний портовий базіка, здатний без кінця травити байки про свої карколомні пригоди в південних морях, замовкає і годинами стоїть разом з іншими, німий, безсловесний, чекаючи, поки корабель з міража за маяком перетвориться на реальність.

У Митрича в Одесі дружина і десятилітній Бориско. Власне, Митрич — славний мужик. Трудяга. Скільки він на тій «гармоні» не ремствуючи, покірно, день у день… Другий давно б ту «гармонь» притопив. Рапорт на стіл і на другу посудину, а то і взагалі дременув би звідси.

А він — нікуди. Всю полярку копирсався: троси заводив, канати з льоду вирубав. Сумує. А коли через недостачу прісної води вийшло з ладу опалення і половина жителів Баренцбурга змушена була тікати з холодних квартир і ночувати хто в конторі, хто в лікарні, а хто і в спортивному залі, Митрич сам пішов у профком. «До чого тут Добриня? Що ви