Читати книгу - "Зневажаючи закон"

Ніхто не забрав із сумочки ні ключів, ані чогось іншого. Ну, зрозуміло: якщо шантажист задурно дістав сто тисяч (власне кажучи, вже не сто, а двісті, не рахуючи тих, що отримав від Казика), то навіщо йому такі дрібниці, як портмоне чи пудреничка?

«Вольво» стояв на майданчику. Моніка якийсь час нерухомо сиділа в машині, намагаючись відновити в собі хоч якусь психологічну рівновагу. Раптом вона згадала, що так і не довідалась, хто мешкає у дев'яносто другій квартирі. Знову піти?.. Та чи варто? Може, завтра, коли скрізь ходитимуть люди і вже не буде цієї зловісної нічної тиші?

За годину, лежачи на своєму дивані і потираючи вдарену ногу, вона міркувала над тим, хто б це міг накинути їй на голову мішка. Чи це був той шантажист? Чи, може, лише його спільник? Навіщо він це зробив? І Моніка сама собі і відповіла: щоб вона не могла дізнатися, хто він.

Ранком наступного дня зателефонував Казик; він обережно спитав, чи Моніка сама в кімнаті. Вона запропонувала негайно зустрітися. Коханці знов зійшлися в тому ж маленькому кафе, й Казик трохи здивовано спитав, що з нею трапилося.

— Ти не одержав другого листа? — натомість запитала Моніка.

— Ні, я ж виїздив до Кракова й Катовіц, а повернувся лише вчора вночі. А ти дістала?

— Так.

Вона докладно розповіла про події минулого вечора. Казик нахмурився, потім здригнувсь, провів долонею по лобі й збентежено проказав:

— Боюся, що й мені надійшов лист, але його отримала дружина… Вона взагалі не читає адресованих мені листів, але… могла припустити, що йдеться про якусь важливу справу, а мене саме немає у Варшаві. Хай йому чорт! — вилаявся він. — Ах, якби я знав, про що там ішлося!

— Певно, шантажист і від тебе вимагав другий внесок. Ну й зрозуміло, вказував місце, день, годину. Ти з дружиною ще не розмовляв після повернення?

— Я повернувсь аж опівночі, — завагався він, поглянувши на Моніку спідлоба. — Ти ж знаєш, у неї окрема спальня. А вранці, коли вона пішла до бару, я ще спав. Я ж і гадки не мав, що може надійти другий лист; якби здогадався, був би обшукав усю квартиру. Так, так… на мене, здається, чекає неприємна розмова. Доведеться щось вигадати…

— Облиш! Досить займатися собою! — роздратовано перебила Моніка. — Ти б краще поцікавився моїми справами. Я хочу, щоб ми зараз поїхали разом до того будинку на Крайовій. Маємо адресу, прізвище — отже, треба порозмовляти з цим чоловіком, він однаково не дасть нам спокою. Я мушу дізнатися, хто він. Ти не знаєш ніякого Борейка?

— Ні… Слухай, невже ми повинні отак одразу туди їхати? — В голосі його вона відчула побоювання — і це ще більш роздратувало її.

— Так, повинні! — відповіла вона. — Зрештою, ми обоє в цьому зацікавлені, а ти ж не жінка, щоб… — Вона урвала, бо речення було досить образливе.

— Та добре вже, добре, — покірливо згодився він, почервонівши.

Вони вийшли на вулицю й сіли у «вольво».

Як і минулого вечора, Мошка припаркувала машину на майданчику біля Крайової. У вестибюлі вони зупинились перед списком мешканців.

— Який номер? — спитав Казик.

— Дев'яносто другий.

Він знайшов, вказав пальцем:

— Дивись, тут прогалина. Прізвища взагалі немає. Ти не переплутала номер? Хоча… подивись-но, ніякого Борейка немає й в інших квартирах.

— Їдьмо на восьмий поверх!

Коридор був порожній, але в будинку вирувало життя: за дверима чулися кроки, лунали дитячі голоси, бряжчали кришки каструль, гавкали собаки. Моніка й Казик підійшли до останніх дверей.

— Ось тут… — прошепотіла Моніка і одразу ж здивовано додала: — Поглянь, немає ні таблички, ні повстини для витирання ніг…

— Це справді ті самі двері? — Казик роздивлявся навкруги.

— Ті самі. Не міг же він за ніч виїхати з квартири?!

В цю мить прочинилися сусідні двері. Визирнула якась жінка:

— Ви отримали ордер?

Вони розгублено перезирнулись; жінка посміхнулася і, наче перепрошуючи, додала:

— Я тому питаю, що ми будемо сусідами. Розумієте, всі, хто мешкає в цьому коридорі, знають одні одних. Добре, що квартиру хтось нарешті займе — це ж просто неподобство, що стільки часу вона стоїть порожнісінька!

— А чому в ній ніхто не оселявся? — невпевнено спитала Моніка.

— Пані Коженська вмерла, й хоча зробили ремонт, бажаючого, мабуть, одразу не виявили, квартира досі гуляла. Стара була на пенсії, довго хворіла, аж поки вмерла. Це сталося… — замислилась на мить жінка, — це сталося… десь наприкінці грудня.

— Пробачте, — Моніка не могла втриматися від запитання, хоча Казик застережливо її штурхнув. — Пробачте, хіба ще вчора у цій квартирі не мешкав пан магістр Вацлав Борейко?

Жінка здивовано звела брови.

— Вчора? Та в ній ніхто не живе вже п'ять місяців! Невже ми не почули б і не побачили, якби вчора тут хтось перебував? Борейко, кажете? Такого в нашому коридорі немає. Втім… а подзвоніть-но ви! Мені й самій стало цікаво, хоч такого все одно не може бути.

Бурмочучи щось собі під ніс, Казимир неохоче натиснув білу кнопку дзвоника. Потім зробив це ще кілька разів — але марно. Сусідка похитала головою.

— От я й кажу, що нікого там немає, бо ніхто не живе. Я гадала, що саме ви маєте сюди вселятись. Отой Борейко — це ваш знайомий?

— Ох, ми, здасться, помилились поверхом! — примусила себе всміхнутися Моніка. — Вибачте, будь ласка.

— Нема за що, — відповіла жінка, дивлячись їм услід.