Читати книгу - "Четверо в яхті"

Хлопець страшенно втомився. Його добила звістка про ці кілька кілометрів. І тепер Андрійко не відчував ніякого сорому, благаючи, щоб йому допомогли негайно повернутися. Він переконував товаришів, що без нього їм буде краще, вільніше, вони зможуть більше плавати і більше побачити…

Хлопці відповідали йому неуважно. Вони теж стомились. Пагорок, долина, знову пагорок. Праворуч порубки, вкриті сивими хмарками імли. Потім біля ялинкового переліска дорога звернула в хащу дубів і грабів. Тут було холодно і похмуро. Клацаючи зубами, хлопці пішли швидше.

Та ось волога темрява лишилася позаду, і їм знову привітно посміхнулося сонце. Кілька великих дубів, брама, далі алея ялинок і червоний мурований будиночок, а навколо — багато якихось білих квітучих кущів. І відразу загавкало кілька собак.

Едик зупинився, стукнув себе по лобі.

— Сто чортів! Я зовсім забув! Він же мені розповідав, що полює на диких кабанів, що в нього є спеціально дресировані собаки!

— Он як! — зупинився, і Войтек. — На диких кабанів? Це ж найлютіша порода собак!

Андрійко побачив поруч якусь високу купу соснових голок і сів на неї. Купа була дуже зручна, м'яка і навіть тепла.

Хлопець задрімав. Правда, йому здавалося, ніби щось лазить у нього по нозі. Якийсь незнайомий, гострий запах. Але яке це має значення, — він так страшенно втомився. І раптом почувся крик:

— Люди, що він робить!

Безжалісні руки схопили його, почали трусити, а потім бити по заду.

— Як ви смієте? — заверещав Андрійко. — Пустіть! Пустіть, свині! Ай!

Щось дуже сильно вкусило його в зад, в ногу, під руку.

— Стягни з нього куртку! — кричав Войтек. — Швидше! Сів роззява на мурашник!

Повиганявши мурашок, хлопці пішли до червоного будинку. Собаки загавкали ще завзятіше.

— Може, вони прив'язані? — сказав Войтек. — Не біжать! Але кілька палиць ніколи не завадять…

Просувалися поволі, озираючись на всі боки, шукали зброю. Мурашки розігнали Андрійків сон. Зімкнутим строєм хлопці зайшли на подвір'я.

Праворуч був будиночок, оточений кущами білих квітів. Ліворуч — цегляний корівник і дерев'яна стодола. Навпроти ще якийсь будиночок і город.

А всередині були собаки. Сподівання Войтека, що вони прив'язані, були марними. Те, що собаки зразу не вибігли назустріч, пояснювалося їх доброю тактичною підготовкою: вони чекали ворога на завчасно обраних позиціях.

І коли мандрівники зайшли на подвір'я, собаки дружно атакували їх. З усік боків на непрошених гостей кинулися однакові рудо-сірі, невеликі, злі собаки. Вони так люто гавкали і так метушилися, що у хлопців аж в очах усе завертілося.

— Люди! — крикнув Едик. — Їх тут, мабуть, з десяток!

Хлопці завзято вимахували палицями, стоячи один до одного спинами, а до собак обличчям.

Собаки підскакували до плечей хлопців, а коли кінець палиці наближався до їх розкритих пащ, вони спритно переверталися в повітрі, падали на землю і знову стрибали. Тільки один, зовсім не схожий на інших, чорно-білий, капловухий спанієль сидів спокійно біля хвіртки, байдуже спостерігаючи всю цю метушню.

Приблизно через п'ять хвилин після початку такої надзвичайної сутички відчинилися двері будинку, і стара, висока, досить товста, сутулувата жінка виглянула на подвір'я.

— Прошу пані! — розпачливо закричав Едик. — Я хотів би просити…

— Гультяй! — крикнула гнівно хазяйка.

— Що? — розгубився Куцик. — Ви помиляєтесь, слово честі…

— Гультяй! — не переставала кричати жінка. — Хуліган! Гультяй, до мене! Хуліган, у будку! Пестунчик, ну, йди-но сюди, маленький, ну, йди. Красуня, сюди!

Собаки подивилися на жінку, нерішуче помахали хвостами. Один пес ще гавкав, інші почали поволі підходити до хазяйки, оточуючи її рухливою, щільною масою. І тоді виявилося, що їх тільки чотири, а п'ятий був спанієль, який додержував цілковитого нейтралітету.

Хлопці, не дуже довіряючи цій новій тактиці, все ще стояли в бойовому строю. Едик почав переговори.

— Молока немає! — відрізала жінка на його перше слово привітання. — Яєць також!

Тільки тоді, коли він назвав своє прізвище і послався на пана Франковяка, пощастило приступити до ділової розмови. Жінка показала на стодолу: там можна поспати.

— А човен? Човен є. Коли поспите, я дам вам всі манатки. Там у сараї. А ви розбираєтесь у цьому?

— Аякже! — вигукнув Едик.

— Бо я зовсім не розбираюсь. А крім мене, тут нікого немає.

— Зрозуміло, зрозуміло. Та це не так і важко.

Хазяйка уважно подивилася на Едика, прикрикнула на своїх Хуліганів, Пестунчиків, Красунь. Собаки на диво поспішно пішли за нею до хати, немов забувши, що в їх королівство прибула ціла армія чужинців.

Пішли і хлопці. Стодола була до верху заповнена ще не злежаним сіном. Хлопці познімали рюкзаки і, чіпляючись за балки, полізли наверх. В Андрійка ноги загрузали, ковзались. Нарешті Куцик схопив його за руку, а Войтек підсадив.

Наверху хлопці потонули в сіні, наче в пуху. Першим ліг Едик, його й не видно було. Андрійко, сидячи на балці, витягнув ковдру, старанно розгорнув її і теж ліг. Ковдра, на яку одразу начіплялися довгі, колючі стеблинки сухої трави, обгорнула хлопця.

Він навіть не намагався вибратися з цієї грузької безодні.

І знову Андрійко прокинувся, але тепер уже від задухи. Розплющив очі: зверху — дивовижна плутанина сіна і кілька сонячних променів. Він хотів ворухнутися, відкинути ковдру, під якою просто задихався від спеки, але пірнув ще глибше.

З великим зусиллям Андрійко вибрався, нарешті, з цієї сінної трясовини. Покликав товаришів, але нікого не було. Він стурбовано подивився вниз: як він злізе? Звідси так високо.

Заплющивши очі, щоб не запаморочилося в голові, хлопець усе-таки почав злазити, хапаючись за якісь палиці, що стирчали з сіна, і довго вимахував ногами, поки не став на якийсь виступ. Це була важка карколомна подорож.

Нарешті він вийшов за стодолу. Купка молодих ялинок відокремлювала