Читати книгу - "Св. Петро Могила"

Собор відкрився вранці 24 серпня 1628 р. у Києво-Печерській лаврі, і на ньому «Апологію» засудили. Під час дискусії печерський архімандрит не витримав, вибухнувши «кипучим гнівом». Смотрицький зрікся «Апології», але своїми подальшими діями цілком підтвердив підозри й звинувачення вищих православних ієрархів. Він не дотримав даної Собору клятви, остаточно розірвав із православними, втік до Дерманського монастиря і написав польськомовну «Протестацію», яку видав у Львові 17 вересня того ж року. Особливо автор нарікав на свв. Йова Борецького та Петра Могилу, котрі нібито поділяли його погляди, але на Соборі змінили позиції і не хотіли вислухати його виправдань, ще й погрожували. Варто додати, що до богословських дискусій у Православній Церкві Смотрицький прагнув залучити… короля-католика. На його думку, саме Сигізмунд ІІІ мав скликати новий Собор, ще й залучити до участі в ньому православних владик!

На «Протестацію» Смотрицького православний табір відгукнувся брошурою «Репротестація» та деякими іншими творами, де заперечив висунуті Смотрицьким звинувачення. (Цілком можливо, що до створення брошури мав безпосередній стосунок св. Петро Могила, принаймні як редактор.) Але Смотрицький стояв на своєму і публічно оголосив, що прийняв унію.

У 1629 р. було скликано ще один помісний Собор Православної Церкви, який мав передувати спільному з уніатами церковному Собору у Львові 28.10.1629 р. Діяльну роль у підготовці православного Собору відіграв св. Петро Могила, що видно із знайденого нами листа колишнього слуцького протопопа Михайла Загоровського до князя Криштофа ІІ Радзивілла від 23.05.1629 р. Але ідея примирення з уніатами в атмосфері протистояння, що зростало, наштовхнулася на сильніший опір, ніж можна було сподіватися. Протестували проти можливих рішень Собору в цьому напрямі не тільки козаки, але й значна частина православної шляхти. Хоча цей форум все ж був скликаний, більшість депутатів не хотіла й чути про об’єднавчий Собор з уніатами у Львові, на проведенні якого наполягав св. Петро Могила. Один депутат – козак – навіть погрожував св. Петру Могилі та Йову Борецькому: «Буде унія господарчикові та й Борецькому така, яка війтові перше!», маючи на увазі сумну долю київського війта Федора Ходики, страченого у 1625 р. козаками. Різкий і незаслужений випад дуже вразив митрополита й архімандрита, причому останній навіть не втримався від сліз. Урешті, Київський Собор завершився безрезультатно, через що Львівський об’єднавчий Собор так і не відбувся. Але позиція св. Петра Могили з перспективи сьогодення виглядає цілком умотивованою. Сучасний дослідник із Польщі М. Мельник слушно зазначив, що архімандрит «може бути взірцем людини діалогу. З певністю не виходив з того, що партнер діалогу не має рації. Одночасно сам хотів бути рівноправним партнером цього діалогу, певним своєї православної ідентичності».

12 (2) березня 1631 р. помер київський митрополит св. Йов Борецький, життя якому вкоротила передчасна смерть старшого сина Стефана, котрий восени 1630 р. поліг під Переяславом із шаблею в руках на боці повсталих козаків Тараса Трясила. Митрополита поховали у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. За традиціями його спадкоємця обирав церковний Собор, який, звичайно, мав урахувати думку померлого щодо наступника. Але покійний за життя не зробив чи не встиг зробити чітких розпоряджень щодо цього, щоправда, головним розпорядником своєї духівниці та опікуном Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря і братської школи митрополит зробив луцького єпископа Ісаакія Борискевича та св. Петра Могилу, причому назвав останнього «великим архімандритом». Характерно, що на десятий день по смерті митрополита, 21.03.1631 р., всі члени Богоявленського братства в Києві одностайно прохали архімандрита стати «старшим братом, опікуном і фундатором цього святого братства, обителі й школи», на що отримали згоду. Печерський архімандрит відразу ж дав згоду й записався до братства, називаючи себе щирим послушником святішого Вселенського (константинопольського) патріарха. Імені печерського архімандрита спочатку не було навіть серед кандидатів, запропонованих на київську кафедру, що свідчить про недовіру до нього козацтва, яке мало дуже сильний вплив на перебіг Собору. Святий спочатку програвав в очах учасників Собору порівняно із заслуженими представниками старшої генерації – Ісайєю Копинським та ієромонахом Андрієм Мужиловським (останній перед цим прийняв чернечий постриг). До того ж за ним тягнувся шлейф необґрунтованих підозр у схильності до католицизму, роздмухуваних його суперниками з оточення Копинського. В елекційні справи втрутився й король Сигізмунд ІІІ, який знав про радикальні політичні настрої Мужиловського і про прихильність до нього козаків. Король написав київському воєводі Тишкевичу листа, в якому вимагав не допустити обрання митрополитом о. Андрія, що й було зроблено. Кандидатура св. Петра Могили виглядала з точки зору Варшави набагато привабливішою. Варто пригадати показовий випадок під час поховання св. Йова Борецького у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. В цей період Швеція пробувала створити антипольську коаліцію і відрядила своїх посланців до Московської держави, Кримського ханства та Запорозької Січі (частина козаків ще вела збройну боротьбу проти Речі Посполитої). В ролі посередників на перемовинах із Січчю мали виступати брати покійного митрополита Порфирій та Андрій і луцький єпископ Ісаакій Борискевич. Останній під час похорону митрополита передав св. Петру Могилі дві грамоти (від царя Михаїла та від константинопольського патріарха Кирила). Печерський архімандрит, однак, не передав їх запорожцям. Коли ж Й. Борецький нагадав йому про це, то почув різку відповідь: «Ти заслуговуєш із цими листами палі», і тому Андрій більше не торкався цього питання. Цей епізод засвідчує лояльність св. Петра Могили до Речі Посполитої й водночас його глибоке розуміння ситуації, що склалася. В умовах поразки повстання 1630—1631 рр. втягнення Православної Церкви у політичні комбінації з трьома ворожими Речі Посполитій силами одночасно могло б у разі просочення інформації стягнути на Церкву тяжкі репресії або ж принаймні звинувачення в державній зраді, чим неминуче скористалися б уніати. Варто нагадати, що свого часу епітет «наливайківці» був однією з улюблених лайок Іпатія Потія на адресу православного духовенства.

Оскільки о. Андрій Мужиловський вимушено відійшов на другий план, то залишилися тільки два реальних кандидати, кожен з яких очолював окрему течію в церковному та суспільно-політичному житті України. Св. Петро Могила був достатньо лояльним до Речі Посполитої, і тому його підтримувала поміркована частина Війська Запорозького, яка дотримувалася курсу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та його послідовників (Олифер Голуб, Михайло Дорошенко), а також шляхта. На його боці була й частина православних братств, насамперед Львівське Успенське. Новий митрополит мав наполегливо добиватися легалізації вищої православної ієрархії Київської митрополії, ліквідації унії, розширення